8 жовтня в Мадриді відбудеться святковий концерт, приурочений 26-й річниці Дня Незалежноті України.

Повідомляє сайт асоціації "Українська Громада Іспанії за права, честь і гідність українців".

"Дорогі українці, що проживають в Мадриді та околицях! Запрошуємо Вас масово прийти 8 жовтня 2017 року до парку Берлін та разом відсвяткувати Свято нашої Української Держави, а саме Святковий концерт приурочений 26 – річниці Незалежності України. Прийдімо у вишиванках, прийдімо усією сім’єю, прийдімо і запросімо усіх, хто ще вагається та  влаштуймо свято, візьмімо участь у козацьких забавах, конкурсах і доброчинних справах. Зробіть подарунок собі та нашій Україні.", - йдеться в повідомленні.

Опубліковано в Українці в світі

Заяскравіла, заполум’яніла, заіскрилися виставкова зала пречудовими рослинними візерунками, створеними передовсім на основі фантастичних, небувалих у природі форм квітів. Тим самим, даючи змогу замилуватися очам традиційними мотивами садових (жоржини, айстри, тюльпани, троянди) і лугових (ромашки, волошки) квіток, ягід калини, полуниці та винограду. А ось квіти та ягодипереплелися з птахами і людьми. І знову ж таки, увібравши в себе дещо фантастичні та дивовижні речі. Вони, одначе, ласкають погляд, заворожують своєю якоюсь напрочуд щирою добротою, теплотою, ніжністю, простотою та доступністю. Так і проситься душа в незрівнянний казковий світ!..

Усе найкраще, що увібрав у себе традиційний петриківський розпис, представила у своїх полотнах українська художниця, член Національної Спілки майстрів народного мистецтва України, віце-президент асоціації народних майстрів України, член асоціації художників французького міста Морестель Галина Назаренко. Її персональна виставка, що експонувалася з 5 по 10 вересня в мадридському культурному центрі «Nicolas Salmeron» (Ніколас Сальмерон), магнітом притягнула до себе як справжніх поціновувачів художнього мистецтва, так і пересічного глядача. Додамо, що інтерес цей захід викликав і в представників української трудової міграції, і в господарів – іспанців. І ще під великим питанням, хто оглянув більш кількісно роботи нашої художниці: чи то наші краяни-заробітчани, чи то представники строкатої за національним складом Іспанії…

Поміж тим, петриківський розпис поступово причаровує весь світ. Так-так, не дивуйтеся, адже картини тільки лиш Галини Назаренко відомі не лише на теренах нашої України. Їх достойно оцінили у США, Канаді, Франції, Китаї, Казахстані, Болгарії, Португалії, Австрії, Італії, Японії та інших. Зауважте, що названо тільки країни, в яких побувала безпосередньо сама мисткиня. А в скількох інших експонувалися її полотна – навіть важко відповісти.

У країну Сервантеса Галина навідалася вперше, хоча на одній з тутешніх виставок її роботи виставлялися. Проте, як мовиться, краще на власні очі все побачити, своїми руками пощупати. Звісно, чималих зусиль коштувало докласти організаторам цього чудового заходу, перш ніж привезти уродженку та нинішню мешканку славнозвісного селища Петриківка, що на Дніпровщині, на оглядини в іспанську столицю. До цього найперше долучилася відома громадська активістка в колі українських заробітчан Лариса Ратич. Свій задум виношувала кілька років, аж поки не втілила його в життя. Чого тільки вартувало, щоб погодити час проведення виставки. Цьогоріч, скажімо, наша знана співвітчизниця побувала вже в Китаї та Казахстані. Користується популярністю, словом. Свою вагому лепту в організацію виставки картин нашої краянки внесло також Посольство України в Іспанії. Тим самим спільно зроблено ще один важливий крок на шляху до визнання України в світі в цілому, та в країні фламенко та кориди зокрема.

До речі, Галина Назаренко виявилася ще й прекрасним знавцем і пропагандистом петриківської школи розпису. Ці свої неабиякі властивості вона продемонструвала на презентації виставки 6 вересня, куди зійшлися численні відвідувачі, представники дипломатичних установ (наш дипкорпус представляв Надзвичайний і Повноважний Посол України в Королівстві Іспанія Анатолій Щерба), керівники відповідних іспанських відомств, а саме координатор муніципалітету Чамартін Тереза Камареро, директорка культурного центру «Ніколас Сальмерон» Естрелья Меріно та інші.

Зрозуміло, що художниці, яка не володіє іспанською, потрібно була допомога кваліфікованого перекладача. Власне, з цією місією чудово впорався другокурсник Мадридського університету «Комплутенсе» Дмитро Подосовський. Він не лише добре перекладав, але зміг передати всі тонкощі, властиві для петриківського розпису. Погодьтеся: не кожному таке під силу.

Ось і довідалися присутні на презентації, що петриківський розпис, або «петриківка» - це українське декоративно-орнаментальне народне малярство, яке сформувалося на Дніпровщині в селищі з однойменною назвою. Зрозуміло, що звідтіля цей вид мистецтва і походить. Окремі речі з орнаментами в цьому стилі розпису збереглися ще з XVIII століття. Проте у сучасному розумінні цей напрям сформувався наприкінці XIX століття-початку XX століття. Його походження пов’язують з козацтвом і заселенням Дніпровщини вихідцями з ПолтавщиниСлобожанщини та Поділля у XVIII столітті та в першій половині XIX століття. Проте невідомо, де й коли саме розвинулися традиції, що лягли в основу цього напрямку малярства.

Петриківський розпис - не лише народне самобутнє мистецтво, що зберігає традиції оздоблення українського житла, але й сучасний живопис, який розвивається та набуває нових рис. 5 грудня 2013 року цей малярський напрям включено до репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО.

Одним з найяскравіших представників славної «петриківки» і є героїня нашої невеличкої розповіді. В цьому селищі вона народилася, зростала. Від п’яти років, як пригадує, почала малювати під керівництвом своєї матері. Очевидно, з молоком найріднішої на землі людини всмоктала любов до малювання. Матуся таки мала до нього талант, який, щоправда, в силу різних обставин не розвинула. А ось її дядько Глущенко навчався в 1930-их роках в Петриківській школі декоративного мистецтва. Так що гени в Галини Назаренко (з роду Глущенків) – ще ті!

Галя поступово піднімалася до вершин майстерності. В школі відвідувала гурток, згодом художню школу. А після її завершення поступила в Миргородський керамічний технікум імені Миколи Гоголя. Виставок, у яких вона брала участь, назбирається сила-силенна. Їй навіть важко сказати, які з них залишили в її душі найпомітніший слід. Одначе, однією з таких є, безсумнівно, виставка «Петриківський рушник» у Національному заповіднику «Софія Київська», яка відбулася в 2015 році. Галина презентувала на ній свій проект - інсталяцію з семи тисяч гільз «Мамай – український Будда» (Мамай - це символ української мудрості, незалежності та сили) - зроблений за мотивами петриківського розпису. Гільзи для цієї інсталяції було привезено із зони АТО волонтерами, солдатами та просто небайдужими людьми.

Сподіватимемося, що експозиція полотен Галини Назаренко в Мадриді стане ще однією віхою в її творчому житті.

Petrykivka 1

Petrykivka 2

Petrykivka 3

Petrykivka 4

Petrykivka 5

Petrykivka 6

Квітка ЛЮБЧЕНКО, Мадрид.

Опубліковано в Колонка подій

Неначе тільки вчора завершувався навчальний рік у культурно-освітньому центрі, що в місті Алькоркон поблизу іспанської столиці, проте швидкоплинний, немов гірський потік, час вкотре наблизив учнівську дітвору до Першого дзвоника. Його свято відбулося минулої суботи, 9 вересня, в найбільшій суботній українській школі в Європі, запросивши відпочилих школяриків, учителів, батьків до рідної школи. І вкотре на шкільному подвірї залунали соловейками дитячі голосочки, зазвучала музика, затремтіло повітря таким звичним гомоном-гамором…

Опубліковано в Школа

З відомим скрипалем світового масштабу, музикантом на всі руки (правильніше: на п’ятнадцять інструментів), композитором, якого небезпідставно нарекли українським Паганіні, просто напрочуд талановитою та цікавою особистістю ми розмовляємо, як не дивно, в Іспанії.

Я – представник української трудової міграції країни кориди та фламенко, він – хоч і не зачисляє себе до заробітчан Канади, та все ж представляє саме країну кленового листа.

Опубліковано в Українці в світі

Зачекалися на обіцяне? Даруйте, шановні. Проте настав час таки повертати «борги». Це до того, що нарешті зібрався представити вашій увазі інтерв’ю з керівником танцювального ансамблю «Громовиця», концерт якого відбувся 11 червня в Мадриді, Роксаною Дикою-Пилипчак.

Хоча… Час невблаганно мчить уперед, і ніяка сила його не спроможна зупинити. Ось уже від того виступу збігло більше місяця. Дещо, очевидно, в памяті потьмяніло. Тому, можливо, дещо вам цікаво буде нагадати. А також довідатися чимало новенького.

Отож, дозвольте відрекомендувати: моя співрозмовниця - громадянка США, проте українка за походженням. І розмовляємо ми з нею в столиці Іспанії після концерту, де її вихованці приємно ошелешили публіку, в тому числі й іспанську. Це, як на мене, трішки дивно: українці з Чикаго, українські заробітчани в країні фламенко, український танок на мадридській сцені. З цього приводу в голову так і закрадається відомий вислів про те, що нашого цвіту – по цілому світу. Оскільки в колі знайомих керівника колективу кличуть Сяною, то дозволю і собі до неї так звертатися. Сподіваюся, не образиться.

Roksana 1

- Сяно, ви народжені в Америці, але коріння ваше з України. Так?

- Так, я дійсно народилася вже в Америці. Але батьки виховали мене з українською душею. Ходили ми до української школи, до церкви, до різних українських установ, таких як Пласт, СУМ (Спілка української молоді – поправка Л.К.).

Початки мого творчого життя пройшли в драматичному гуртку при парафії святих Володимира та Ольги. Власне, там ми і зустрілися з моїм чоловіком, згодом поєднавши наші долі.

- Це український храм у місті Чикаго?

- Так. Там і розпочали грати у виставах. Нашим учителем був тоді Любомир Цепинський. Більшість з нас народилася вже в Америці. Але наші батьки намагалися виховувати нас так, щоб ми добре пам’ятали про своє українське походження.

- Дозвольте все-таки конкретизувати звідки походять ваші батьки? Нашим заробітчанам це завжди цікаво знати, бо, можливо, багато з них є вашими земляками.. Швидше за все, мова піде про ті місця, звідки ваші батьки подалися в США.

- Моя мама й її родина з Делятина.

- Поблизу Яремче, що на Прикарпатті. То це – благословенна гуцульська земля.

- Саме так, біля Яремче. Тож у мене пульсує гуцульська кров. А ось мій тато - із Золочева Львівської області. Між іншим, мій рідний Ходорів знаходиться приблизно посередині між містом вашого тата та батьківщиною вашої мами. До слова, про те, що ваш ансамбль приїде на концерти в Мадрид і Барселону сповістив мене колишній мера мого Ходорова Степан Клапко, який знайомий з вашим татом.

Але давайте все ж про Гуцульщину. Ваші постановки гуцульських танців у першій частині концертної прграми дуже приємно вразили. З цього приводу питання. Чи далися взнаки ваші корені? В кого пройшли школу, тобто хто були ваші вчителі? І звідки взагалі пішло ваше захоплення танцем?

- Я завжди любила танцювати. А моїм першим учителем був уже згадуваний мною Любомир Цепинський, який, направду, дуже багато мене навчив. Радо брав нас зі собою в театри, коли приїжджали колективи з України. А також уже пізніше ходила на курси танців до відомої балерини пані Роми Пріми-Богачевської. Може, пять-шість років це тривало. Горджуся, що добре її знала. Ясно, що вона також мене дуже багато навчила. Також, дивлячись на інші групи, які приїжджають з України, як кажуть, мотала собі на вус. І різні відео переглядала.

Також дуже любила музику. Не покривлю душею, коли скажу, що в моєму зачаруванні танком дається взнаки наша гуцульська кров. Ми, гуцули, чуємо темп, музику, тому аж хочеться танцювати. Лишень для цього треба техніку відповідну мати.

Більшість з нас поза заняттями українськими танцями брала лекції ще й з балету. Що є дуже важне. Якщо цього не могли, тоді брали характерні класи або джазові. Адже не секрет, що основу треба закласти дуже солідну. Тому що український танець як й інші види мистецтва: чи то малярство, чи музика, чи кіно, постійно повинен розвиватися. Але він не зможе рости, якщо ми міцно тримаємося нашого коріння, боячись зробити крок уперед. Адже колись був початок навіть у тих танках, що всі вже знають. Для прикладу гопак, або гуцульський танок. Так, як давним-давно танцювали, ми вже точно не втнемо. Проте молоді люди, які займаються танком, а також ті, які дивляться, повинні ясно розуміти, що він точно є чи гуцульським, чи гопаком. Точно так, як інші представляють Закарпаття, Лемківщину, Буковину і т.д. Що їхнє коріння є звідтіля.

У цьому є ще й інший аспект. Важливо, щоб не тільки свої цим гордилися, але й інші люди. Іспанці, наприклад, американці. Коли ми десь їдемо виступати, то завжди представники інших народів захоплено дивляться на наше мистецтво і тішаться. Тому що бачать: танець стоїть понад культурою. Або, може, на рівні з нею. Тому привносячи щось інше, ви не відділяєтеся від свого коріння, а додаєте до нього щось нове.

Roksana 2

- Знаю не з чужих слів, що перш, ніж показати танець на сцені, треба затратити титанічні зусилля. Це до того, що під час репетицій велика увага приділяється як народному тренажу, так і класичному. Позиція ніг, рук, присідання, напівприсідання (пліє, деміпліє, жете, паде-бюре і т.д.) – без цього не обійтися, по-моєму. Отже воно якось усе споріднено: класичний і народний характер, джаз і таке інше.

Ще одне міркування. Танець не вимагає жодного перекладу іншою мовою. Він на будь-якій сцені матиме успіх, якщо поставлений з душею і виконується в такому ж ключі.

- Абсолютно.

- Погоджуюся з вами, Сяно, що зациклюватися на своїх рухах, малюнках, зрештою, на своєму танці не варто. Хоча маститі фахівці та знавці українського танку можуть заперечувати, що лише автентичний танець є основою основ. Але залишмо ці умовиводи для них. Як на мене, ваші композиції мають не лише право на життя, але й на схвальну оцінку глядача. Це, в кінці кінців, довів ваш концерт на мадридській сцені.

На мою думку це - зовсім інший рівень. Доволі високий, якщо взагалі можу дозволити собі подібну оцінку як нефахівець. І такого рівня не бачив тут практично з 2003-2004 років, коли в іспанській столиці востаннє гастролював Національний заслужений академічний ансамбль танцю України імені Павла Вірського.

Проте перейдімо до наступного питання, пов’язанного з попередніми висновками. Ви, коли гостювали в Україні, то чи побували на Волині, Поділлі, Буковині, Слобожанщині та в інших регіонах, намагаючись вивчати танцювальне мистецтво, притаманне саме для кожної конкретної місцевості? Про Гуцульщину не веду мову, бо це ваше рідне.

- Ні, на жаль, не бували. Хоча знаю, що тепер дуже багато компаній, які, власне, займаються турами для танцювальних колективів, сприяють поїздкам у різні місця різними маршрутами, щоб вивчати ті танці, які характерні для конкретних територій. Напевно, в кожному селі є свої танки. Ми ще до такого не дійшли. Хоча думаю, що це би було дуже цікаво нашим танцюристам.

Передуісім це проблематично з огляду на фінансовий бік справи. Адже треба вирішити, чи достатньо матеріальних ресурсів для поставленої мети. Немаловажно також, хто у вас під рукою: професійні танцюристи чи аматори. У нас - це молоді люди, які віддають дуже багато свого часу, щоби гарно танцювати. Але вони – не професіонали, які живуть лише танцем. Танок для них – захоплення, любов, а це - зовсім інша річ.

Переконана, що танок український може виконуватись на будь-якому рівні. І вік танцюристів не є для цього перепоною. Думаю що не надто велика різниця в тому, що хтось займається 20 років балетом, чи бере класи в ансамблі імені Вірського. Це, звичайно, знаменито. Проте набагато важливіше, що дуже багато колективів, танцюристів віддають душу і серце своїй рідній Україні через танок, через музику.

Знаєте, в Канаді є багато груп, які дістають дуже багато помочі від наших владик. Ми ж самі заробляємо кожний цент. З цією метою організовуємо різноманітні забави, продаємо шоколад, колядуємо. Збираємо все по крихітці, щоб мати можливість виїхати з концертами. Звичайно, цікаво би було, і я би того дуже хотіла, щоб наші діти поїхали не лишень, щоб виступати, а щоб мати змогу навчитися від інших. Американці кажуть, що коли бачиш усе тільки перед собою, а по боках не видно, то це недобре для людини, а особливо для артистів. Тому що ти тоді знаєш тільки своє. А треба, щоб це коло було значно ширшим.

Roksana 3

- Питання в тому, як вам вдається збирати цих молодих талановитих людей, які, очевидно, навчаються, а дехто вже й працює. В цьому ракурсі йдеться про мотивацію. Щоби досягти такого рівня, який ми сьогодні побачили, потрібно займатися, як на мій погляд, бодай тричі на тиждень. А чи можливо це? Скажімо, в умовах нашого пербування в країні фламенко це – майже нереально.

- Думаю, що їм залежить, щоб вони не тільки гарно і якнайпрофесійніше танцювали, тобто досягли високого рівня техніки. Проте для нас танок - це не тільки рухи, кроки, це частина нашого життя, це частка нашої душі та серця. Однозначно, що не всі можуть мати однакову техніку. Хтось скаже: хлопцям сісти на присядку легко. Так то воно так, але хлопець, який правильно сідає на присядку, зробить у десять разів більше, ніж початківець.

Також думаю, що їх цікавить ще й наш репертуар. Він є різноманітний. Ми вибираємо як старовинну, так і сучасну музику. Троїсті музики маємо. Багато разів вживали обробки Василя Попадюка, який цього разу приїхав з нами. Вживаємо музику від гуртів «ВВ» і «Мандри». Мої підопічні мусять відчувати любов до української пісні, любити все, що було, все, що є, і що буде. Тому я надіюся, що їх то цікавить.

До слова, ми маємо один танок, який називається «Дріанда». Це - українська полька. Їм це дуже подобається, хоча цей танець доволі модерний. Це - не хто-зна який рівень, але для нашої молоді важливо, що ця музика приходить з України від однієї зі знаних наших рок-груп. То чому не танцювати те, що так миле серцю? Правда?

- Ви дуже цікаві в цьому плані, неординарні. Як правило, в такому ключі українські танцювальні колективи не працюють. Ансамбль Вірського є ансамблем Вірського. Він представляє народний танець, плюс деякі танці народів світу. Ви цікаві по-своєму саме в переплетінні багатьох жанрів танцювального мистецтва і не лише його. Перша ваша частина складалася з народних танців, а ось друга була вже більш модерною, осучасненою, так би мовити. А якщо додати, що ви використовуєте музику Володимира Івасюка, яка близька багатьом, інших відомих сучасних колективів і виконавців, то це є складовою успіху. Думаю також, що танець сучасний для більш молодого глядача не менш цікавий, аніж народний для представників середнього та старшого покоління.

- Дуже важливо, що молодші діти, які вирішили осягнути мистецтво українського танцю, спочатку багато мають навчитися ще й ішого. Скажімо, в нашій школі в Чикаго, бо ми маємо школу як балетну, так і українського танку, є 200 учнів. Це – наша зміна, яку ми леліємо.

- З якого віку розпочинають свої танцювальні університети діти?

- З чотирьох рочків. І навчаються до восьмого класу, а це приблизно до 13-14 літ. Тоді ми маємо окрему групу – молодшу «Громовицю». У ній займаються рік-два, а тоді переходять на вищий щабель. Щоби дійти до того рівня, коли вони вже готові на щось інше, щось цікавіше, мусять навчитися азів. Але також повинні бачити, що український танець, українська культура, українське мистецтво постійно ростуть і удосконалюються. І що це є стимулом для їхнього подальшого зростання. Адже і майстерність з кожним роком зростає. Те, чого ти навчився в дитячі роки, можна щоразу покращувати. Це, на мою думку, дуже важливо.

- Ваш танцювальний колектив має дуже неординарну назву. Чому саме «Громовиця»?

- Ми сиділи в мене в хаті, і кожен мав придумати кілька назв. Спочатку пропонували власні назви на зразок Україна, Київ, Черемош. Потім подумали, що вже є багато груп з подібними назвами. Тоді звернулися до природи, подумавши, що це буде цікавіше. З'явилися пропозиції: «Веселка», «Бистрий струмок». Але все це не підходило, звучало якось по-дитячому. Тоді й виринула назва «Громовиця». Для американців вона є складною, але коли їм пояснюю, що це означає, тоді вони розуміють, що на них чекає.

Roksana 4

З донькою Даніелою

- Сяно, пропоную змінити «платівку», тобто тему розмови. Які враження у вас від того часу, відколи зійшли з літака на летовищі у Барахасі. Що побачили? Як вам сьогоднішній концерт, як публіка в залі?

- Можу сказати, що нас, направду, дуже гарно прийняли. Дійсно як свою найближчу родину. Коли вирушаємо в турне в чужий край, тривожимося. Завжди присутні сумніви, бо це не є наша публіка, яка нас часто бачить і любить. Сьогодні дала таку настанову молодим танцюристам перед їхнім виходом на сцену: «Треба, щоби ви віддали свою любов до танку, любов до України і любов до цих людей, які зв’язані з нами не тільки через cпільне коріння. Але також тому, що ми любимо мистецтво. Якщо ви віддасьте своє тепло та пошану глядачам, то вони вдесятеро більше віддадуть нам».

Дуже приємно було бачити майже повний зал. Ми не є дуже знаним колективом, чи дуже великим. Але кажуть, що, чим менша група, тим більше мусить проявити себе. Повагу та визнання треба заслужити. Думаю, що якщо ви виявляєте повагу до людей, які прийшли на концерт, то вони це відчувають. Напевно, ви нині самі це бачили та відчували. І ще один яскравий мемент , який запамятався. Нарикінці гопака люди стояли, плескали гучно і скандували: «Браво!» Ну, хіба, в такому випадку, можна бути незворушеними. Направду, ви нас обняли як своїх рідних дітей.

- А я б сказав, що як сестер і братів. Адже чимало було таких у залі, хто не набагато старший від ваших артистів.

- Нехай буде і так. Зрештою, легко танцювати, якщо відчувається любов. А ми дійсно її не те, що відчували, а просякли нею. Українська кров, любов і пошана до України тримали, тримають і тиматимуть нас разом.

Побачили ми також і місто Мадрид: чудову архітектеру, пам’ятники. На жаль, дуже багато не оглянеш за такий короткий час. Але думаю, що мусимо повернутися сюди знову, можливо, на довший час, щоби ще раз виступити перед вами. Як і подивитися більше.

Roksana 5

З Лілею Ткачук (організатором концерту в Мадриді) і Василем Попадюком

- У нас діаспора дещо іншого плану, ніж у США. Ваші діди та батьки приїхали значно раніше. Ми, тобто такі, як і я, народилися в Україні, а в Іспанію вирушили наприкінці 1990-их років. А ось наші діти часто-густо народжуються уже тут. Що б ви побажали нам, аби не асимілюватися, зберегти свою ідентичність?

- Вважаю, що треба виховувати дітей в українському дусі. Загроза асиміляції існує. Адже бути американцем, чи іспанцем, чи представником тієї країни, де живеш, не так і важко. Треба показувати дітям їхнє коріння. Може, спершу вони і не схочуть цього так дуже, але коли стануть старшими, то обов’язково оцінять.

Дуже легко сказати: нам цього не треба. Дуже важко батькам наголошувати дітям на важливості вивчати українознавство, займатися українськими справами, ходити до церкви. Чи танцювати, чи співати. Але навіть якщо спочатку це і буде дещо примусово, то пізніше ці намагання окупляться сторицею.

Я вже 37 років проваджу «Громовицею» і бачу які діти є, як вони виховані. Знаю, що через десять чи двадцять років вони залишаться при діаспорі. Зрозуміло, що працювати нелегко, а організовувати ще важче. Є люди, які це роблять охоче, багато навіть задарма. Я часто звертаюся до батьків і до молоді: якщо ти не можеш чимось допомоги в організації, то бодай підтримай. Твій голос, направду, є дуже голосним.

Коли кидаєш камінчик у воду, то розходяться хвильки. Так само і в кожній діаспорі є люди, які працюють стало, жертовно. Є вони і в церкві, і в різних громадських організаціях. Похвали гідні ті, від кого діти можуть багато почерпнути. Але я хочу звернутися до тих, кому, можливо, тяжко вирішити, де б мали бути їхні діти: чи в середовищі дітей корінного населення, чи серед своїх співівтчизників. Нічого то не є тяжко. Тяжче буде пізніше, коли ви станете старшими, а ваші діти не вмітимуть розмовляти по-українськи. Чи не цінитимуть Україну, чи не будуть знати, де вона розташована. Якщо дитина позбавлена правдивої ідентичності (знання того, звідки її батьки походять, бабусі й дідусі), то вона губиться.

І чим більше зусиль вкладаємо в наших дітей, тим більше згодом отримаємо. Тим більше буде запевнена Україна, що в неї є молода перспективна генерація, готова боротися за неї чи на своїй землі, чи деінде. Ось ми сидимо тут, у Мадриді. Серце наше українське, кров українська, ми любимо і шануємо Україну. І не так важливо, де ми перебуваємо.

Легше сказати: не хочу їхати 20 хвилин до української школи, чи не хочу чогось іншого робити. Проте, якщо наші батьки це робили для нас, і я багато скористала, так само і мої діти почали в школу ходити, до церкви, а згодом на танці. Чи вони цього хотіли? А хто дуже хоче вставати зраненька і цілий день проводити в українській школі? Проте через плин часу так приємно чути, що вони говорять по-українськи, а ще приємніше чути, що вони гордяться цим. Відповідно, маємо будучість. А як її не буде, то що з того всього вийде?..

- Дякую за розмову. Зичу всього найкращого і вам, і вашим вихованцям. Творчих вам успіхів.

Розмовляв Любомир КАЛИНЕЦЬ, Мадрид

Опубліковано в Українці в світі

Дещо незвично звучить, правда? Навіть, до деякої міри, каламбурчик такий собі. Незважаючи на це, у неділю, 15 липня, в парохії святих Андрія та Дмитра, що поблизу станції метро «Колумбія» в Мадриді, гостював чоловічий хор з канадського міста Едмонтона.

Спершу колектив, складений з вихідців з України, якому понад 30 років, взяв участь у Службі Божій, супроводжуючи її співом. А після неї заспівав для усіх присутніх ще й на подвір’ї храму, даруючи чудові миті «сопричастя» з напрочуд гарним, професійним, одухотвореним виконанням українських пісенних творів. Тому неодноразово звучали на адресу українських гостей з Канади вигуки: «Браво» та «Бравісимо»! Та й оплески не вщухали протягом тривалого часу.  

Звісно, не обійшлося без яскравих моментів і під час традиційної щонедільної відправи, очолюваної отцями Костянтином Трачуком й Іваном Палієм. Вже перші звучні рядки, проспівані хором з Канади, викликали в багатьох молільників, що зібралися в храмі, зворушливу реакцію. У декого мурашки пробігли спиною, в інших замерехтіли дивним блиском очі, дехто навіть розправив плечі. А все від того, що такого могутнього та прекрасного співу, який би супроводжував богослужіння, давненько не було чутно в Мадриді та його околицях. Напевно, сам Всевишній чув ці божественні голоси і захоплено дивувався ними.

Пізніше у декого ще й сльози оросили обличчя. Зрештою, це відзначив отець Костянтин наприкінці літургії, який добре бачив цей вияв неабиякого захоплення. Та й сам він виглядав надзвичайно схвильованим і зворушеним. А його звернення до гостей наприкінці богослужіння та під час невеличкої концертної програми поблизу храму було наповнене великою вдячністю як до самих виконавців, так і до їхніх батьків, котрі першими проторували дорогу до далекої заморської країни, вирушивши, як і ми, трудові мігранти в Іспанії, на заробітки, але набагато раніше.

Лише одиниці з хористів народилися в Україні. Одначе всі вони залюбки згадували ті місця, звідки пішло їхнє коріння, спілкуючись з парохіянами та тими, хто прийшов їх послухати. З задоволенням відповідали на запитання присутніх, самі цікавилися деякими аспектами нашого перебування в країні фламенко та кориди.

А ось мій інтерес викликав харизматичний диригент колективу Орест Солтикевич, який приємно вразив як своєю доволі екстравагантною шевелюрою, так і напрочуд енергійною та натхненною манерою диригування. Виявилося, що його батько, в минулому також диригент, є вихідцем з Лемківщини. Саме там в одному з містечок парохував дідусь пана Ореста. Власне, Орестові, а також ще кільком особам, належить ініціатива створення цього хорового колективу. З 1984 року, за винятком п’яти літ, взятих для перепочинку, О. Солтикевич керує хором.

А ось пан Марко Левицький розшукав мене сам. Його зацікавлення викликала моя приналежність до журналістської братії. І це неспроста, адже донедавна він сам очолював одну з газет в Едмонтоні (двомовна: англійсько-українська), яка невдовзі, об’єднавшись з іншими, творитиме нове більш потужне друковане видання, розраховане для вихідців з України. Домовилися з паном Марком про можливість взаємовигідної співпраці. Подивимося, що з того вийде…

А чи  могло обійтися без гостини? Не могло, звичайно. І треба віддати належне господарям, які приготували шикарні столи, накривши їх на дворі під деревами солодощами, фруктами, напоями, від яких пальчики можна було проковтнути. Постаралися, словом. Ну, як без нашої знаменитої гостинності? Врешті-решт, як і без спільних фотографій на добру згадку.

Попри всі позитивні сторони даного заходу, чогось та й бракувало, щось таки глодало нутро. Нарешті второпав. Для такого колективу згодився б значно більший за масштабами храм, як і вентиляція відповідна не завадила б. А то піт лився з усіх рясними потоками. Добре, що в іспанців їхні знамениті віяла (abanico) для таких випадків є. Пригодилися. І хоч це, звичайно, дрібниці, але з них, на жаль, також викристалізовується загальна думка. До того ж, давайте говорити відверто: кількість бажаючих побувати на Службі Божій, а заразом послухати хористів могла б бути значно більшою. Невже вкотре доводиться згадувати нашу «вроджену» байдужість?.. 

Насамкінець повідомлю, що українських канадців, які, крім Мадрида, вже виступили в Барселоні, ще очікують концерти в іспанській Саламанці та португальському Порто. Нехай їм щастить і творчих звершень!

Іспанські новини від МИРСЬКОЇ Калини.
Опубліковано в Колонка подій

І робив це радо, якщо не сказати більше: з великим задоволенням і бажанням, адже турбота про виховання та відпочинок учнів та ще й в аспекті духовного збагачення – це обов’язок усього колективу культурно-освітнього центру, який розташований у передмісті Мадрида Алькорконі.

В основу п’ятиденної роботи табору, який тривав з 22 по 26 червня, лягли слова Патріарха Йосифа Сліпого: «Великого бажайте». І це неспроста, бо цьогоріч відзначається 125 літ від дня його народження. Власне, цей рік Українською греко-католицькою церквою проголошено роком Патріарха Йосифа.

Таборування пройшли 38 дітей віком від п’яти до тринадцяти років як зі самого центру «Дивосвіт», так і з інших українських суботніх шкіл мадридської зони. Проте і двом молодшим дівчаткам, а саме трьохлітній Маргариті та чотирьохлітній Насті, організатори не змогли відмовити. Як і торік в якості аніматорів запросили викладачів і студентів Українського католицького університету зі Львова. То ж до господарів завітали вже добре знані їм заступник директора Катехитично-педагогічного інституту УКУ Назар Дуда, референт цього ж вишу Наталя Мусій і дві студентки – тепер уже четвертокурсниці Христя Гаврон і Марічка Строцюк.

Ось такою дружною командою і розпочинався кожен ранок у таборі. Звісно, взявши на «озброєння» гасло: «Бог і Україна!», всі молилися та співали гімн «Ще не вмерла Україна». Перед обідом у спільному виконанні лунала пісня-молитва «Благослови, Боже». А день в цілому складався з вивчення інших духовних пісень, захоплюючих танців. Зацікавила чи не всіх вікторина на знання подій з життя Йосифа Сліпого. Чимало часу відводилося для поглиблення знань про Україну. Також аніматори влаштували кілька майстер-класів, на яких малеча могла малювати, виготовляти різні вироби й таке інше. Не обходилося і без захоплюючих ігор, зокрема під назвою «Біблійна цитата» чи тих, які стосувалися інших аспектів Біблії. А ще були походи в басейн, що особливо подобалося дітворі. Все це, безумовно, сприяло тому, щоб піднести свій духовний і освітньо-культурний рівень, покращити здоров’я, а також пречудово провести дозвілля.

Tabir 5

Як висновок, хотілося б навести слова Назара Дуди, написані ним у соцмережах: «…Ми сьогодні мали можливість зробити підсумки після табору і хочемо з вами поділитися кількома думками. Табір пройшов з добрим настроєм і залишив багато позитивних емоцій!

Те, що особливо запамяталося: старші діти були помічниками і допомагали дивитися за молодшими (це дуже тішить і демонструє їх відповідальність). Не дивлячись на велику різницю у віці, всі дуже добре комунікували і намагалися разом бавитися, танцювати і просто спілкуватися.

Діти дуже активно включалися у вивчення танців, пісень і проведення майстер-класів. Ігровий спосіб допомагав залучити їх до поглиблення знань про Україну, християнство та патріарха Йосифа Сліпого, зокрема, ювілей якого святкуємо цього року. Гасло «Великого бажайте» стало девізом табору і сподіваємося після табору також мотивуватиме усіх до праці над собою, до пошуку правдивого щастя, яким є Життя в Ісусі Христі!

Діти багато знають про Україну і Бога, а це показує, що з дітьми про це говорять у сімях. 

Хочемо подякувати кожній дитині, адже саме завдяки їм табір був сповнений радістю. Також дякуємо вам, дорогі батьки, за довіру і час, адже знаємо, що це потребувало зусиль. Та особливо хочемо подякувати священику УГКЦ о. Івану Липці та директорові школи «Дивосвіт» Наталі Бондаренко та катехитціі Наталі Коцюбинській, на запрошення яких ми приїхали до вас. Тільки у співпраці сім'ї, Церкви і школи ми зможемо добре виховати наших дітей».

Хотілося б висловити сподівання, що ці кілька днів, проведених дітьми у таборі в колі чудових опікунів з УКУ, пішли їм на користь, і наступного року малеча знову обов’язково побажає приєднатися до нього.

Іспанські новини в полі зору МИРСЬКОЇ Калини.

 

Опубліковано в Колонка подій

Якщо стверджувати, що концертна програма танцювального колективу «Громовиця» та скрипаля Василя Попадюка під оригінальною назвою «Сміливо до мрії» в іспанській столиці в неділю, 11 червня, став надбанням історії, то це – дещо не так. Адже, очевидно, більшість з тих, хто побував на цьому напрочуд феєричному дійстві, ще довго «преретиратимуть» на жорнах своєї свідомості найяскравіші моменти цього унікального концерту, не бажаючи поскладати свої враження на поличку в «коморі» історії. А може я помиляюся і все набагато прозаїчніше?..

Зрештою, свідомо зробила паузу після виступу гостей, щоб дещо вляглися пристрасті, заспокоїлися серця від прискореного ритму, викликаного концертом. Одначе навіть словами важко передати те захоплення, ті напрочуд високі емоції, які переповнюють чи не всіх без винятку глядачів, що удостоїлися великої честі бачити на свої ясні очі виступи таких артистів. Як урешті-решт важко й мені описати ті блискучі танці та неймовірно прекрасний «спів» (інакше це годі назвати) скрипки.

Це треба було бачити та чути, а не переповідати через тиждень після концерту. Тому нехай по-доброму позаздрять тим, хто став свідком цього неперевершеного видовища, ті, хто не побував на ньому. А мені залишається бодай своїми словами передати те, що відбувалося протягом двох з половиною годин на сцені столичного театру «Nuevo Apolo». Не претендую на узагальнення виключно всіх думок, одначе не помилюся, якщо доводитиму, що вони перебували фактично в одному діапазоні позитиву від побаченого та почутого. По-іншому, це ще можна висловити так: ні словами сказати, ні пером описати. Та все ж спробуймо, якою б невдячною не видавалася б ця праця.

Направду, від усієї душі хочу поділитися з вами, дорогі читачі, враженнями від знайомства з танцювальними містеріями українсько-чиказької «Громовиці» та віртуозною грою на скрипці (яку важко відрізнити від номерів циркового музикального ексцентрика) українсько-торонтського музиканта Василя Попадюка. Танцюристи, напевно, ошелешили усіх, «прогуркотівши» так потужно, що не залишили нікого байдужим. А ось у грі маестро Василя, яка перемережувалася танцювальними композиціями, відчувалася  якась особлива харизматична енергія.  Тож спробуймо поринути в атмосферу теплоти і щирості, з якою публіка зустріла артистів.

Молоді танцівники-аматори віком від 15 до 35 років виконували не лише такі колоритні українські народні танці, як «Гуцулка», «Буковинська полька», «Аркан» (хоч і доволі модерний), «Гопак», але й зачарували сучасними танками на зразок композиції «Сміливо до мрій». У самобутнього колективу помітно свій власний почерк, тобто стиль, де тісно переплітаються народні традиції, обряди та фольклор з елементами сучасного балету, джазу, хіп-хопу, свінгу та інші. Живий дух їхніх виступів проявився  у невичерпному гуморі, яким насичені зокрема танцювальні замальовки «Дріянда», «Голубка», «Гуляй, гуляй» та ін. Спробую за допомогою бодай деяких епітетів змалювати своє бачення танцю у виконанні учасників «Громовиці». Як на мій погляд, вони упродовж двох частин програми злітали, дріботіли, вигиналися, тупотіли, вистукували, присідали, підскакували, проносилися, кружляли, виґецували, вшкварювали, витинали, вибивали, давали лиха закаблукам і т.п.

Але  в усьому цьому простежувалася любов до землі своїх предків, без якої творити такі шедеври, які буквально заворожують глядачів, заряджають усіх і кожного надзвичайною енергетикою (що окриляє, змушує просльозитися та радіти, подумки зливатися з танцюристами в шаленому пориві запального танку), – не-мож-ли-во!

Проте, як висловилася мистецький керівник ансамблю Роксана Дика-Пилипчак: «Для нас танок – це не тільки рухи, крок, це частина нашого життя, це частка нашої душі й серця. Бувають такі танцюристи, що вміють робити складні піруети, «щупаки», стрибки, але якщо глядач не бачить спочатку усмішку, щиру душу, то він не буде дивитися на ноги. Для танцю необхідно мати натхнення!» Хто має бодай найменше відношення до танцю на сцені погодиться цілковито зі Сяною (так її кличуть в доволі широкому оточенні): ти можеш не дотягнути технічно, не виконати складний рух чи елемент, як мовиться, на всі сто, але не зіграти роль не маєш права. Вкладати у кожну композицію душу та серце, танцювати з любов’ю, – це часом важливіше, ніж професіоналізм. І вдячні глядачі це відчувають. Як відчули, очевидно, всі, хто прийшов на виступ «Громовиці» в «Nuevo Apolo». Свідченням цьому – запальний гопак, виконаний з таким завзяттям і натхненням, що глядачі у залі аплодували стоячи.

А що ж неперевершений Василь Попадюк? Скрипаль від Бога, він не просто грав, а демонстрував захмарний клас. Кожна наступна мелодія (а деякі навіть знайомі багатьом з дитинства як «Гуцулка Ксеня», «Гуцульська фантазія», чи молдавська сюїта з хори, жоку, молдавеняски), у його виконанні спалахувала несподіваними барвами-самоцвітами. Щоразу це були неначе невеликі спектаклі (в тому числі, Robi song, Sun dance, Cranes, Debora, Real gypsy, Once upon a time in Amerika, Lark), граючи які, Василь дуже вдало – мімікою і жестами – зображав уявних героїв, творив несподівані образи. Він підтанцьовував, підтупцьовував, вихитувався, вигинався луком, підстрибував злегка, пружинився, балансував з однієї ноги на другу, стріпував розкуйовдженою та непокірною шевелюрою, викрешував вогонь, видобував незвичайні звуки, цигикав, пиляв, терликав та ін.

А ось скрипка у віртуозних руках маестро співала, вигравала, заколисувала, будила, ласкала, ніжила, голубила, пестила, оп’яняла, одухотворяла, обнадіювала, звеселяла, розтривожувала, здіймала у височінь, зачаровувала, нашіптувала, дурманила, збурювала, промовляла, леліяла, припрошувала, надихала, зворушувала, бентежила, спокушала, фліртувала, закохувала, вабила, вселяла оптимізм, тьохкала солов’єм, підпадьомкала перепелицею, туркотіла горлицею, кувала зозулею, курликала журавлем, квилила чайкою і т.д.      

Кохання і розлука… Запальний народний танок і сучасна естрадна мелодія… Усе це органічно супроводжувалося театральними ефектами, грою світла й тіні, вдалим музичним супроводом. Варто було хоча б раз у житті побачити і почути таке!!!

А ось думки тих, хто таки переглянув виступи гостей і вирішив поділитися зі мною своїми враженнями. Ярослава Іванюк, керівник танцювального ансамблю української суботньої школи «Квіти України» з Торрехона-де-Ардос: «Концерт «бомбезний»! Хоча мені, як хореографу, все ж більше сподобався неперевершений… Василь Попадюк. Що він витворяв на скрипці? Які мелодії видавав? Я просякла емоціями, які непросто висловити. Це – просто чудо!». Андрій Сухович: «А мені, хоч і не великому, та все ж скрипалеві, припали до душі… танці «Громовиці». Супер!»

Сподіваюся, що світлини та відеоролики, вміщені тут, хоч трохи передадуть атмосферу цього величного мистецького свята.

 

 

 

 

 

Одначе, ми ще не прощатимемося з артистами. Невдовзі запропонуємо вам інтерв’ю і з мистецьким керівником «Громовиці» Роксаною Дикою-Пилипчак, і з Василем Попадюком. Хоча у своєму повідомленні на сторінку в фейсбуці однієї з організаторів концерту в іспанській столиці Лілі Ткачук Роксана написала: «Ми вдячні вам усім за вашу підтримку, за оплески. Ви нас обгорнули, як своїх рідних дітей. Низький вам поклін!.. Приїдемо до вас ще раз! Дякуємо!»

Іспанські новини з погляду МИРСЬКОЇ Калини.

 

 

Опубліковано в Власна думка

Чи знаєте ви, або чи здогадуєтеся хоча б, хто у культурно-освітньому центрі «Дивосвіт», що в Алькорконі поблизу Мадрида, наймилішій, найрозумніший, найталановитіший, найгарніший, найсноровистіший і т.д.? Словом най-най… Ну ж бо, не розмірковуйте довго! Відповідь сама собою напрошується: це – ДО-ШКІЛЬ-НЯТ-КА. Так, так, саме вони – бо найменьшенькі! Навіть старші розбишакуваті хлопчиська, котрі молодших норовлять чи то за косичку смикнути, чи підніжку підставити, чи цукерку відібрати, зважають на «найдрібніших». Для багатьох із цих зірвиголів дошкільнятка – в «авторитеті»…

І хоч вони у закладі найкращі, але й клопотів з ними також не оберешся. Іноді їх - вище даху. Бо і капризують ще, і вередують, і по-своєму все хочуть чинити, і командувати мастаки і т.п. Тому, ой як не легко доводиться вчителькам, чи то пак, швидше, вихователькам, які працюють з ними. Одначе про них дещо пізніше, а спочатку – про два уроки з дошкільнятами, проведеними позаминулої суботи, 27 травня. Це до того, щоб на власні очі побачити як вони навчаються, відпочивають, бешкетують і в такому ж дусі. З цього приводу існує вислів: щоб взнати поета, потрібно іти в країну поета…

Зауважимо, що тієї ж суботи на голови Тетяни Андріївни Місюрак і Люби Степанівни Забавської, котрі опікуються дошкільнятами старшої вікової групи, а це - діти п’яти-шести рочків, «звалилися» ще й молодші за їхніх підопічних, вихованці Оксани Миколаївни Маланяк, яка представляла «Дивосвіт» на фестивалі української культури в місті Міхас поблизу Малаги (як мовиться, знай наших!).

Отож спершу поспішімо за малятами на урок фізкультури. Щоправда, він у них називається рухливими іграми чи забавами. Передусім, Люба Степанівна пропонує гру під назвою «Вудочка», хоча діти її чомусь називають «Смачна рибка». Але проти них не попреш, оскільки вони мають свої, притаманні лише їм, асоціації та резони. На розкручений вихователькою шнур-«вудочку», яка повинна спіймати «рибку», діти реагують напрочуд галасливо: зі сміхом і писком. А це, в свою чергу, провокує несхвальну (і це ще м’яко сказано) реакцію з верхніх поверхів школи, де ідуть уроки. В розчинені вікна там-сям розноситься: «Тихіше, шановні, бо ви заважаєте іншим!» Люба Степанівна миттєво знаходить вихід, пропонуючи своїй дітворі привітати всю щколу. Вони ж, раді-радісінькі, залюбки підхоплюють її клич. І вже розноситься дружнє: «Добрий день!», після чого вчительці вдається дещо заспокоїти малюхів.

Першу змінює друга гра «Хто створив», яку малеча дружно розпочинає словами: «Хто створив небо і землю, небо і землю? Наш Господь Бог…» І возносять до Всевишнього свої рученята. Роблять це щиро, безпосередньо, ні на секундочку не сумніваючись, що Спаситель їх чує. Щоправда, в мові багатьох з них таки добряче відчутно акцент. Цьому є логічне пояснення, адже більшість з них «побачили світло» в країні Дон Кіхота (як же яскраво та неординарно звучить по-іспанськи слово «народжувати»: dar luz – давати світло). Вчащають вони в іспанські дитячі садочки, де спілкуються виключно іспанською. А українською послуговуються лише вдома з батьками, котрі, щоб полегшити спілкування зі своїми кровиночками, часто-густо самі переходять на чужинську. Тому субота, проведена в колі ровесників в українській суботній школі, та ще й під чуйним керівництвом знаючих учителів є тією ланкою, яка в’яже дітей з Україною. На жаль, у цьому – чимала проблема, але від реалій сьогодення нікуди не втекти…

А потім дітлахи захоплено змагалися в перетягуванні каната, під час чого трішечки потерпіла одна з дівчаток (всяке буває, бо не все передбачиш чи проконтролюєш). Канат в якийсь момент притиснув її до стовпа, викликавши біль і, відповідно, сльози. Проте дівчинка не довго рюмсала (Тетяна Андріївна Місюрак відразу ж пояснила, що та схильна до плачу, дещо надмірно драматизуючи становище та бажаючи викликати співчуття), бо якраз нагодилися гості – батьки Адельки Кучер Алла та Вадим. Останнього вже добре знають у центрі як керівника танцювально-театральної студії, що за короткий проміжок часу здобула визнання в глядачів. Таким чином, урок розваг перетворився ще й у невеличку танцювальну паузу. Все тому, що невдовзі на дошкільнят очікує родинне свято, тому зайва репетиція ой як знадобиться.

Нарешті завершився цей урок грою «Розбуди ведмедя». Діти є дітьми, тому вони багато речей пропускають через «барометр» своєї зацікавленості. Тож важливо, щоб уроки, вправи, ігри мали захоплюючий сюжет. Це допомагає дитині зберегти інтерес до кінця виконання завдання та робить навчання цікавим. Ігри та забави цьому сприяють, а ось цікавість до учбових дисциплін повинні викликати вчителі. Як це вдається Тетяні Андріївні та Любі Степанівні можна було простежити на уроці математики.

Спочатку дошкільнятка показали свої навички в знанні геометричних фігур. Рученята з високо піднятими вверх квадратиками, колами, прямокутниками чи трикутниками свідчили про те, що ця тема засвоєна ними блискуче. Хоча один з учнів, а саме Сашко Чижевський проявив ще й неабиякі здібності іншого плану. На запитання Тетяни Андріївни, якого кольору коло він тримає, хлопченя моментально «видало»: «Жовтогарячого». На таке знання синонімічного ряду далеко не кожен з дорослих може спромогтися!..

Не менш чіткими і правильними були відповіді дітей щодо цифр. Зауважте, що тема висвітлювалася з допомогою улюблених дитячих забавок, які лише сприяють кращому засвоєнню матеріалу. Плюс додайте до цього ігрову форму, яку пропонують вчителі. А все це в результаті, безумовно, сприяє якісному навчальному процесу.

Звісно, кожне заняття: чи то спільні ігри та розваги, чи математика з рідною мовою в тій або іншій мірі виробляють у малечі певні звички. Під час цих уроків творяться та поступово зміцнюються їхні характери. І вже видно, для прикладу, що Іванко Ковалик має задатки лідера, до команд і наказів якого прислуховуються інші. А ось Мелася Мельник (як же «класно» звучить її ім’я в іспанському варіанті – Мелані, з наголошеним першим складом!), Адель Кучер і Яна Сковрінок-Климус проявляють свої яскраві артистичні здібності. Адже вони вже не тільки на «великій» сцені «засвітилися», зробивши хоч і перші, проте впевнені кроки, але й здобули популярність у глядацької аудиторії. Віктор Марчаль-Макаров попри те, що має непосидючий характер, чим додає чималеньких клопотів вихователям, виділяється з-поміж ровесників доволі гострим розумом: запросто розбирається з часом на годинниковому циферблаті, є одним з кращих у «точних» дисциплінах.

Звичайно, у всебічний розвиток дітлахів вкладається величезна, якщо не сказати титанічна, праця вчителів. Благо, здобуті ними знання та досвід дозволяють працювати на високому педагогічному рівні. Судіть самі: Тетяна Андріївна Місюрак спершу закінчила Запорізький педагогічний коледж, а згодом Київський педагогічний університет імені Драгоманова за спеціальністю «корекційна педагогіка та психологія», здобувши фах логопеда-дефектолога; в її старшої за віком колежанки Люби Степанівни Забавської - за плечима аж два виші: Рівненський державний педагогічний університет (спеціальність – «дошкільна педагогіка та психологія», фах – методист дошкільних установ) і Кам’янець-Подільський державний педагогічний університет (спеціальність – «дефектологія», фах – вчитель-логопед). Ну, і не забудьмо Оксану Миколаївну Маланяк, яка навчалася спершу в Дрогобицькому музичному училищі, а потім у Львівській консерваторії імені Лисенка. Отримала фах викладача з класу бандури та диригента оркестру народних інструментів, а тепер у «Дивосвіті» керує злагодженим «оркестром» молодших дошкільнятьок. Увесь цей детальний перелік для того, щоб мутасі й татусі дітей знали, що вони віддають своїх чад в надійні, умілі, досвідчені руки, які не лише дбайливо доглядатимуть, але й багато чого корисного та необхідного навчать.

Тож, вельмишановні наші читачі, уклінно просимо не вважати цей допис проплаченою рекламною кмпанією на користь «Дивосвіту», але ми б настійливо радили вам віддавати своїх найменших саме до цього культурно-освітнього закладу. Не прогадаєте!

Іспанські новин в обєктиві МИРСЬКОЇ Калини.  

Опубліковано в Власна думка

Ставлять перед собою за мету восьмикласники культурно-освітнього центру «Дивосвіт», що в Алькорконі та їхній класний керівник Наталя Володимирівна Жилка. На жаль, не часто це вдається, проте до цього варто прагнути.

Власне, втіленню цієї ідеї в життя і було присвячено їхню «вилазку» на природу. І не просто, щоб помилуватися її принадами (хоч і це потрібно, звичайно), але й активно відпочити на її лоні. Навіщо видумувати велосипед, коли в центрі вже накопичено, в цьому плані, певний досвід. Маємо на увазі такий цікавий і захоплюючий вид спорту, як пейнтбол (в перекладі з англійської – кулька з фарбою).

Ось і в один з нещодавніх вихідних днів і учні, і їхні батьки (що важливо для підтримання родинної атмосфери поза межами як дому, так і школи) вирушили в околиці Мадрида, а саме в Брунете, щоб випробувати себе в грі з застосуванням пневматичної зброї, яка стріляє капсулами з фарбою. Звісно, у той пейнтбол, в який змагаються охоронці, поліцейські, спецназівці, або ж турнірні команди юнкам і хлопцям ще не до снаги займатися, а ось у виді відпочинку, чому б і не випробувати свої сили?..

Пристрасті на ігровому майданчику кипіли серйозні, про що засвідчують фотографії, зроблені під час гри. Між іншим, вони з головою захопили не лише учнів, але й батьків. Власне, «воєнні» баталії розгорілися між двома командами: матусь і татусів, капітаном яких стала класна керівничка, а також їхніх чад, очолюваних Максимом Дорожком.

Що б там хто не говорив, а знайома чи не всім з раннього дитинства гра у «войнушку», не просто подобається багатьом, але й, мабуть, глибоко вкоренилася в наших генах. Одначе як дозвілля, яке викликає захоплення. І зовсім не як неприхована та жорстока агресія, яку вчинила і продовжує чинити щодо нашої рідної України путінська Росія. І хто знає: можливо, ці забави в пейнтбол колись та й пригодяться її учасникам. Хоча, ясна річ, краще б вони ніколи не пригодилися!..

Найважливіше те, що ця гра не викликає агресію, а навпаки допомагає розрядитися, виплеснути накопичені негативні емоції. Після такого активного відпочинку хочеться розказувати всім про нюанси гри, а також ділитися своїми «подвигами» з друзями та знайомими. Крім цього пейнтбол дозволяє дитині отримати не тільки велику дозу адреналіну, а й навчитись володіти своїм тілом, витримувати фізичні навантаження. А для молодого організму, який розвивається це не просто важливо, а навіть необхідно.

До того ж, з точки зору сімейної психології, немає нічого кориснішого, ніж день проведений родиною на свіжому повітрі в цікавій і захоплюючій грі. Як часто ми жаліємось на те, що втрачаємо контакт зі своїми дітьми, мало приділяємо їм часу і перестаємо їх розуміти. Саме ця гра дала нам можливість емоційно зблизитись з дітьми, пережити спільні пригоди (перемоги та поразки), які в майбутньому виллються в спогади під лозунгом: «А пам’ятаєш?..» Ось лишень було б більше часу на такі приємні моменти.

Логічно проте поцікавитися: «Хто ж переміг все-таки? Батьки чи діти?» Ну, що за питання? Невже не можна «догнати», що перемогла, як завжди, дружба?!..

Іспанські новини в об’єктиві МИРСЬКОЇ Калини.

Опубліковано в Колонка подій
Сторінка 3 із 5