Мадридська площа Іспанії – фактично центр столиці. А, можливо, навіть і більше, ніж просто її географічне чи адміністративне осердя, адже тут – чи не найважливіші символи: пам’ятник всесвітньовідомому Мігелю Сервантесу та його безсмертним героям Дон Кіхотові та Санчо Пансі.

А ось минулої неділі, 21 травня, цей майдан замайорів ще й такими до болю рідними кожному українському серцю символами, як вишиванки. Звісно, неспроста. Ще в четверг, 18 числа, чимало з нас, заробітчан, зодягнули відповідні строї з нагоди Всесвітнього дня вишиванки. Але оскільки це був звичайний робочий день, то і проспацерувати в них ми змогли, як правило, за маршрутом: дім – робота, та в зворотньому напрямку.

Основні ж святкування було призначено на найближчу неділю. Щоправда, цей вихідний день мав свою, дещо відмінну від веселого та бадьорого настрою, мотивацію, а саме: 21 травня вшановується пам'ять про безневинних жертв політичних репресій.

Sviato

Одначе, організатори надзвичайно важливого заходу в житті тутешньої української громади вийшли з честю з такої непростої ситуації, зумівши поєднати, здавалося б, неcумісні речі. Тож зацвіла столична площа Іспанії українським національним одягом, а також наповнилася тужливими віршами та піснями, що оспівують наших співвітчизників, котрих безжально та нещадно перемолола совіцька «м’ясорубка».

Як і годиться в таких випадках, розпочали з виконання національного гімну. Далі – хвилина мовчання, яку продовжила часто використовувана за таких обставин тужлива та сумна пісня «Чуєш, брате мій». А її приспів: «…Кличуть: «Кру-кру-кру, в чужині умру, заки море перелечу, крилонька зітру…», нагадав багатьом із заробітчанської братії про наших посестер і побратимів, котрі відійшли у засвіти, ще недавно живучи та працюючи пліч-о-пліч поряд з нами. А завершила цей блок вшанування жертв політичних репресій поезія Василя Симоненка «Пророцтво 17-го року», прочитана неперевершеним декламатором патріотичної лірики, лауреатом кількох конкурсів міжнародного рівня Уляною Біловус.

Sviato

Sviato

Після цього ведуча урочистостей Надія Карплюк-Залєсова і сама власний вірш про вишиванку прочитала, а також попрохала це зробити своїх колег з творчого обєднання «Наше Слово». Отож до присутніх на площі поетичними рядками промовляли Валентина Гуменюк, Петро Варцаба, Леся Утриско, Надія Леськів, Галина Коризма. А поміж віршами впліталися пісні «Моя сорочка – вишиванка» у виконанні Христини Семак і «Бабусина вишиванка», виконана Сашком Конончуком. Викликав гучні аплодисменти і чергову хвилю позитивних емоцій танок з віночками, запропонований учасницями хореографічного ансамблю «Перлина» під керівництвом Ігоря Чижевського. Ось так, номер до номера, неначе хрестик до хрестика, творилася чудова атмосфера цього заходу.

Sviato

Sviato

Sviato

Sviato

Sviato

Не обійшлося і без несподіваних, але дуже доречних і приємних сюрпризів. Одним з таких став виступ Тетяни Грициняк, яка без музичного супроводу заспівала про вишиту матінкою вишиванку. А ще була подарована Оксаною Патроник сорочка-вишиванка чи не найстаршому з-поміж усіх присутніх на майдані поетові та публіцисту Василеві Квасновському, – напрочуд зворушливий і хвилюючий епізод святкування.

Sviato

Sviato

Запамятається надовго усім і чудова ідея Петра Варцаби, який власноруч пошив сорочку для семи осіб, даючи, таким чином, зрозуміти непоборне бажання єднатися. Щоправда, знайшлися «розумники» з числа «особливо обдарованих», які цю оригінальну роботу прирівняли до гамівної одежини, яку «начіпляють» на особливо буйних у відомих лікувальних закладах. З цього приводу вкотре доводиться нагадати, що спаплюжити хорошу ідею, - як два пальці облизати. А ось самому щось гідне придумати і втілити в життя – дзуськи - шарнірів у «кумполі» явно не вистачає. Тільки нам своє робить!..

Sviato 11

Чудове тло упродовж усього заходу створювало довжелезне синьо-жовте знамено, розтягнуте чи не десятком мужчин уздовж зони виступів. Мабуть, усі присутні звернули увагу і на вишитий рушник, підтримуваний двома особами. Його привезено з Барселони, де нещодавно з ініціативи Ольги Дзюбан проведено українські вечорниці. І цей рушник вирішено передавати з місця на місце компактного перебування наших земляків у країні кориди та фламенко. Власне, другим пунктом і став Мадрид.

Sviato 12

Не забули організатори і про благодійні справи, спрямовані на допомогу Україні. Одна з них, а саме Еліна Дорофій-Андрушко запропонувала учасникам свята-віча розіграти лотерею. З цією метою і «класні» призи щасливчикам дісталися: коралове намисто «Два кольори» від тієї ж Еліни Дорофій; вишиванка від Антоніни Яворницької, яка відразу ж взяла потрібні розміри у Ігоря Чижевського, котрий став володарем цього виграшу; торт від Надії Тарчанин. А Мирослава Кавацюк ще й «писанкове» дерево для цього урочистого моменту вбрала, щоб вилучені кошти від продажу писанок долучити для добрих справ. Реалізовували також і книгу «Заробітки під мікроскопом», яка вже здобула певну популярність у читача, адже наскрізною у ній є заробітчанська тематика. Не залишилися поза увагою і бажаючі розжитися різноманітними прикрасами на кшталт тих самих вишиванок, а також робіт з бісеру, сувенірів, які представили вже згадувана Тоня Яворницька, а також її подруги Антоніна Патиченко, Світлана Чуб, Наталя Калиновська.

Sviato 13

Sviato 14

Нарешті заключним і дуже приємним подарунком для всіх стало спільне виконання знайомих усім патріотичних, повстанських і ліричних пісень, серед яких: «Ой, у лузі червона калина», «Повіяв вітер степовий», «За Україну, за її волю», «Там під Львівським замком», «Пісня про рушник», «Виростеш ти, сину», «Край, мій рідний край». Заспівували хористи української парохії Благовіщення під керівництвом регента Галини Лях, підігравали Ярослав Калинець (акордеон), Андрій Шевчук і Олексій Васильченко (гітари), а ось підспівував увесь загал. І то з таким величезним натхненням і бажанням, що видавалося: не співали гуртом давненько, тому дуже й дуже скучили. І, в принципі, доволі непогано звучав цей спільний імпровізований хор. 

Завершували ж програму святкувань вручення призів переможцям, звернення до присутніх першого секретаря Посольства України в Іспанії Віктора Харамінського та виконання всіма «Боже, великий єдиний».

Sviato 15

Sviato 16

Sviato 17

Sviato 18

А наостанок дозволю собі висловити особисту думку про те, що свято, безумовно, вдалося. І за це якнайщиріша подяка його організаторам. Та нехай зважать на те, що не народився ще той, хто всім догодив. Це з огляду на те, що дехто з присутніх (і що, ну, дуже вже цікаво, тих, хто не побував на цьому заході), випустили критичні стріли, мотивуючи свою негативну реакцію і неорганізованою малотривалою інформаційною кампанією, і недоречністю такої значної кількості віршів, і ще кількома малозначущими «придирками». В цьому випадку напрошується рекомендація таким особам самим засукати рукави і братися до справи. Як мовиться: роби зі мною, роби як я, роби краще від мене. Дерзайте, шановні!

Іспанські новини з погляду МИРСЬКОЇ Калини.

Опубліковано в Українці в світі

Перші чотири слова в заголовку це – перший рядок з приспіву відомої пісні «Ода матері», яку виконує знаний в Україні шоумен Михайло Поплавський. Власне, ним і вирішила озаглавити матеріал, який мав би увінчати дводенне відзначення Дня матері в Мадриді та його передмістях. Перепрошую: не дводенне, оскільки українці околиць іспанської столиці почали вшановувати найдорожчих у світі осіб ще 30 квітня, коли в місті Торрехоні-де-Ардос відбувся фестиваль творчих колективів українських шкіл мадридського регіону.

Після тих таки перших слів приспіву з «Оди матері», винесених у заголовок, але вже після другого куплета: «… святе імя твоє благословенне. Матусю-мамо, що зростила нас, ясна і світла, рідна наша нене…» учасники концертної програми і в суботу, 13 травня (у культурно-освітньому центрі «Дивосвіт», що в містечку Алькоркон), і у неділю в актовому залі української парохії Благовіщення (метро Аргуелєс) вклякнули на праве коліно і так простояли, схиливши голови, весь програш, аж до повторного приспіву. Цим самим віддали належну пошану тим, без кого не можна уявити нашого життя: матерям, бабусям, сестрам, дружинам, тещам, нареченим, донькам, внучкам і т.д. А загалом, жінкам-світочам, жінкам-трудівницям, жінкам-берегиням життя на землі.

Зауважу, що до поклону вдалися виключно мужчини, які, за поодиноким вкрапленням представниць чарівної половини людства, склали основу всієї концертної програми в обох названих українських острівцях великого іспанського «моря». Саме таким задумом: піднести подарунок до Дня матері нашому жіноцтву, і керувалися ініціатори цих двох концертів.

Додам, що пісня «Ода матері», а також уже згадуваний поклін усіх учасників програми, стали заключнимм і чи не найяскравішими акордами всього дводенного святкування. Не бажаю применшувати вагу іншим номерів – яскравих, оригінальних, хвилюючих, ліричних, романтичних: словом таких, що хапали за серце, - проте останній, неначе логічно підсумував ці два дні, тобто став квінтесенцією свята. А якщо деталізувати, то це означає: як би наші мужчини в повсякденні інколи не заливали нам, жінкам-матерям, сальця поза шкірку, - все одно вони нас люблять, шанують, готові на руках носити, леліяти і догоджати. Підтвердженням цієї тези і стала, власне, концертна програма «Найріднішим, найдорожчим, найчарівнішим», підготовлена мужчинами-заробітчанами і в Алькорконі, і в Мадриді.

Музичну канву цих двох концертів «плели» вже добре знані в українському заробітчанському середовищі мадридського регіону музиканти та співаки: два Ярослави – Допілка та Калинець. Клич, кинутий ними, підхопили їхні колеги-музиканти, котрі, як ніколи, в такій значній кількості виявили бажання взяти участь у програмі. Надіюся, що легко здогадатися чому. Тож можу констатувати той факт, що за моєї памяті (а це - відрізок часу практично з 2000-го року) ще не було чутно стільки інструментів в одному концерті. А тут – і два акордеони, і дві «клавіші», і дві гітари, і дві труби, і два саксофони, і губна гармошка, і бубон. Звісно, це не могло не вплинути на загальне звучання всього ансамблю, чи то пак оркестру, за яким глядач (а це, як правило, особи середнього віку) так скучив. Адже ніякі «мінусовки» не здатні замінити «живу» музику.

Цікаво, що організатори (вони ж і сценаристи, і режисери-постановники, і ведучі-конферансьє, і співаки, і декламатори) побудували програму, базуючись на трьох основних «китах»: в’язанці пісень про маму, «віночку» з творів про жіночі імена та пісенному «букеті», тобто низці пісень про квіти. Скажімо, перший блок сформували такі відомі широкому загалу твори, як «Мамина криниця», «Била мене мати», «Нині, нині мами нема», «Пісня про рушник» («Рідна мати моя»). До другого ввійшли «Гуцулка Ксеня», «Гоп, шіді-ріді, Марічко, люблю тя», «Оксано-Оксано», «Іра, Ірина, Іруся». «Черемшина», «Троянди на пероні», «Барвіночок хрещатий», «Любисток», «Червона рута» - це пісні, що склали прегарний букет. Співали їх майже всі учасники в тих, чи інших конфігураціях: сольно, в дуетах, тріо, квартетах і т.п. Одначе, всі ці попурі знаходили відгомін у глядачів (а це було помітно навіть неозброєним оком), які не просто плескали від захоплення в долоні, але й підспівували артистам. А ось поміж цими трьома в’язанками було «вплетено» інші пісенні твори, та створено, таким чином, довершену тематичну композицію.

Виділити якісь окремі номери, які найдужче сподобалися, - рука не підніметься. Адже чи не кожнісінька пісня, танець, гумореска приваблювали якимось своїм особливим шармом, колоритом, мелодійністю, душевністю й т.д. Тому не залишається нічого іншого як усіх їх перелічити. Упродовж цих двох днів глядачі почули такі пісні: «Матусина хатинка» (у виконанні Андрія Шевчука), «Біля тополі» (гурт «Водограй» у складі двох Романів – Якуб’яка та Демчука, а також Андрія Пилип’яка), скрябінська «Мам» (Вадим Кучер), «Мати-емігрантка» (її заспівав учень п’ятого класу української суботньої школи «Дивосвіт» Андріан Кашаний), «Бабусина вишиванка» (третьокласник цього ж навчального закладу Сашко Конончук). Дві пісні («Молитва за Ісусика» та «Ось на скрипочці я граю») надзвичайно мило й артистично виконали наймолодші учасники програми – ансамбль учнів суботньої школи при парохії Благовіщення (керівник Лідія Скальська). А далі настала черга пісенних речей, присвячених коханим (дружинам, нареченим). І тоді незрівнянно звучали: «Боже, як я тебе люблю» (Іван Ткачук), «Лиш тебе одну люблю» (Олег Наумов), «Тільки ти моя» (Юрій Якимів), «Кличу тебе» (Іван Голяк), «Вовчиця», «Дружині», «Без тебе в’януть у душі моїй квіти» (дует «Меломани» у складі Олексія Васильченка та Володимира Бабія), «Сусідка» (чоловічий квартет хору парохії Благовіщення). А ось Василь Спринь запропонував усім присутнім свою авторську річ під назвою «Імя Оксана» (музику та слова до якої написав самостійно, присвятивши їх своїй дружині). Крім цього неперевершено прозвучали «Донна, мадонна Марія» (Ярослав Калинець), «Ой, гаю, гаю, зелен розмаю» (чоловічий склад гурту «Українські передзвони»), італійська пісня про кохання (Андрій Лобода), «Я піду в далекі гори» (Роман Климко), «Поцілунок» (Андрій Конончук).

Вагомий внесок у хід цих двох концертів внесли їхні ведучі Іван Прокіпчук і Володимир Конончук (татусь вже згаданих співаків Сашка й Андрія, з якими в цілому вони склали найбільш чисельний творчий сімейний колектив).

Мабуть,усе ж таки треба визнати, що підвищений ажіотаж з-поміж цього переліку викликали три жартівливі пісні, співані «наживо»: спершу «Люблю тебе, моя кохана» у виконанні тріо «Водограй», згодом «Теплий дощ», в якій солював один із ведучих Іван Прокіпчук (він же й гуморист). І нарешті «Цьоця Рузя», яку представили Ярослав Допілка, Марія Мирга, Альберт Павлович, Іван Ткачук. І якщо слова куплетів ще не всі у залі добре знали, то приспів мало хто не підтримав. Тож під склепіннями доволі звучно розносилося:

Цьоця Рузя воює, цьоця Рузя,

Моя ласточка, ви – мій атас.

Я один у високій напрузі

Третій місяць не сплю через вас…

Взагалі-то, вчителька української мови та літератури Марія Дмитрівна Мирга стала не єдиною представницею жіночої статі у цих святкових дійствах. Окрім неї взяли участь ще й танцюристки Вікторія Аврамчук (разом з Ігорем Чижевським виконала народний танок «Петрусь»), а також тріо жіночок з драматично-танцювальної студії Вадима Кучера при культурно-освітньому центрі «Дивосвіт» у складі Алли Танцюри, Богдани Ковалик-Литвин і Наталі Держко (сучасний танець «Чікаго-сіті», хоча їхні яскраві червоні капелюшки дали підставу одному з ведучих прирівняти танцюристок до героїні казки «Червона шапочка»). Одначе це було винятком із правила, адже нагадаю, що концерти готувалися як подарунок жінкам від мужчин.

Проте - стоп. Потрібно згадати ще про кількох представниць жіноцтва. Їх можна б було і до співавторів сценарію сміливо віднести, бо вірші з їхнього поетичного доробку використали в програмі. Маю на увазі Надію Карплюк-Залєсову, Надію Леськів і Галину Коризму.

І ще про один танець варто конче нагадати. До нього ведучі зробили «класну» підводку, яка прозвучала з чітко окресленим кавказьким акцентом:

Палюбив грузін дивчину, украіначку,

Да душі вана лєзгіну. Грай лєзгіначку!

На Кавказі нарадился, ґенацвалі, вай!

Вільні горці, як гадиться: грай, музика, грай!..

А ось сам танок в надзвичайно експресивній і притаманній саме для кавказького регіону манері виконав імпозантний Вадим Кучер.

Якось само собою так вийшло, що Роману Якуб’якові, його тезкові Демчуку й Андрієві Пилип’яку припало співати дві пісні, присвячені матері-Батьківщині (а як же без неї ріднесенької?). Першу – «Україно, ти зелена, ляно» вони задушевно виконали в культурно-освітньому центрі «Дивосвіт», а другу – з репертуару добре знаного українського гурту «Соколи» «Все це – дари Божі» - не менш зворушливо в столичній українській парохії Благовіщення.

Зрештою, тут проявився ще один надзвичайно важливий задум організаторів: провести благодійну акцію з продажу книги «Заробітки під мікроскопом», щоб вилучені кошти спрямувати на допомогу родині загиблого в боях за село Піски поблизу Донецька колишнього голови Миколаївської райдержадміністрації на Львівщині, члена Конгресу українських націоналістів, журналіста за фахом Василя Кіндрацького. Саме в такий спосіб не перериватиметься наша тяглість до рідних сторін, а ще бажання допомагати, чим можемо.

Насамкінець варто додати ще й такі важливі деталі, які піднесли емоційний стан жінок-матерів напрочуд високо. В Алькорконі присутнім на святі запропонували після концерту солодкий стіл, а також спільні пісні й танці в більш невимушеній атмосфері. А в українській парохії з ініціативи отця Івана Липки кожній жіночці вручили по живій гвоздиці. Тож і сама чудова концертна програма, і квіти, піднесені кращій половині людства, стали підставою для того, щоб інший наш душпастир, отець Володимир Нейлюк, зробив висновок про повну «реабілітацію» чоловічої гвардії перед жінками.

Мені ж так закортіло, щоб ці дні не були поодинокими упродовж цілого року, а повторювалися якнайчастіше.

Іспанські новини від МИРСЬКОЇ Калини.

Джерело: ucranianosenmadrid.com 

 

Опубліковано в Українці в світі

В неділю, 30 квітня, в Торрехоні відбувся конкурс творчих колективів українських шкіл мадридського регіону, присвячений Дню матері.

Опубліковано в Українці в світі

Браво, Вікусю! Молодчинка! Ці схвальні відгуки можна поправу віднести до юної співачки Вікторії Гарванко, перший сольний концерт якої відбувся в суботу, 6 травня, в Мадриді. Можливо, це взагалі, такого плану, перша сольна програма на території всієї Іспанії, коли 11-річне дівчисько зібрало стільки глядачів та цінителів української музики.

Опубліковано в Українці в світі

Святкові заходи з нагоди 50 -ліття Світового Конгресу українців (СКУ) в європейських країнах розпочалися 20 квітня. Стартували вони в Греції, а згодом продовжилися в Італії, Іспанії, завершившись 28 квітня в Португалії.

Опубліковано в Українці в світі

З 21 по 23 квітня в місті Алькала-де-Енарес поблизу Мадрида відбувся V Міжнародний фестиваль української культури «Тарасове колосся»

Опубліковано в Українці в світі

У рамках міжнародного фестивалю «Барви писанки» («Ukrainian Easter tree») в українській суботній школі «Моя Україна» (Мадрид, район Ембахадоресу) й культурно-освітньому центрі «Дивосвіт» (Алькоркон) асоціацією «Українсько-іспанський культурний простір» з великим успіхом проведено майстер-класи з писанкарства.

Понад 30 осіб (як дітей, так і дорослих) долучилися до цієї благодійної мистецької акції, заснованої кілька років тому українською діаспорою Афін. Цьогоріч у фестивалі взяли участь наші краяни з 11 європейських країн. Крім наших співвітчизників у таких містах, як Запоріжжя, Маріуполь, Тернопіль, Київ, Рава-Руська, Краматорськ, Бердянськ, Чернівці, Львів, долучилися й українці Норвегії (Осло), Італії (Брешіа, Аверста), Польщі (Варшава), Туреччини (Стамбул), Греції (Афіни), Великобританії (Лондон), Швеції (Стокгольм), Німеччини (Мюнхен).

В іспанській столиці та її близькому передмісті крім того, що учасники акції отримали базові знання та навички з писанкарства, то ще й кожен виготовив писанки, крапанки та крашанки для свого великоднього кошика. Також усім передались імпульс і бажання, щоб у наступному році поглибити свої знання та навички.

Зазначимо, що учасники майстер-класів у теплій передвеликодній атмосфері провели щасливі години зустрічі з прекрасним. Однією з цілей акції, ініціатором і «мотором» якої виступила Еліна Дорофій, було розбудити інтерес і бажання українців Мадрида навчитися самостійно розписувати писанки, щоб підтримувати тяглість наших національних традицій на значній віддалі від рідних теренів.

Majsterklas 1

Majsterklas 2

Majsterklas 3

Благодійні кошти, які отримано під час проведення цього заходу, а це 140 євро (100 євро від культурно-освітнього центру «Дивосвіт» і 40 євро від школи «Моя Україна») підуть на допомогу сім’ї одного з наших воїнів-захисників. А також проведено збір коштів на організацію та проведення фотовиставки «Ucrania abierta!» («Open Ukraine!», «Відкрий Україну!»), яку плануємо представити у виставочних залах спершу в муніципалітетах Мадрида, а потім по всій Іспанії. Цим самим намагатимемося піднести авторитет нашої держави на значно вищий рівень.

Еліна АНДРУШКО, Мадрид.

Опубліковано в Українці в світі
Субота, 08 квітня 2017 16:14

У війни – чорно-біле «ОБЛИЧЧЯ»

У цьому можна легко переконатися, коли уважно оглянути фотовиставку нашого краянина Ореста Антошківа під назвою «Відпечатки війни», яка відкрилася 5 квітня в музеї «La Neomudejar» в Мадриді.

Передусім, кольорову гаму визначають світлини, підібрані фотографом для експозиції. А саме на чорно-білі тони вплинули, очевидно, побачені Орестом та відображені з допомогою «фоток», дуже непривабливі (і це ще м’яко сказано), гнітючі, до болю вражаючі, страхітливі картини в зоні бойових дій на Сході України. Власне, їх він спостерігав на власні очі в серпні минулого року, навідавшись у ті краї. Відповідно, виніс звідтіля свої незабутні враження, які «сфокусувались» у 16 фотографіях, представлених на виставці.

Перш ніж створювати експозицію, автор занурився в історію фотографії, пов’язаної з воєнними діями. Адже це окремий підрозділ фотомистецтва в цілому, який сягає ще в 1855 рік, коли перші світлини з Кримської війни зробив Роджер Фентон. Ото ж, подиву гідне бажання Ореста Антошківа не лише творити щось своє, а й знати те, що накопичило мистецтво фотографії за попередні часи.

Звісно, тема виставки передбачала також і пошук приміщення, де б можна було її представити. Тому музей «La Neomudejar», який розташований поблизу залізничного вокзалу Аточа на вулиці Antonio Nebrija (що дуже зручно для майбутніх відвідувачів) виявився, хоч і своєрідним та несподіваним для багатьох, але, як на мене, напрочуд вдалим вибором. Безсумнівно, що, так би мовити, доволі «непричесаний» вигляд експозиційних залів, краще сприятиме відтворенню провідної думки саме цієї виставки українського фотомайстра.

А що думка ця простежується дуже виразно, - помітно неозброєним оком. Ось бодай, якщо поглянути на кілька світлин. Мою увагу привернули, в першу чергу, два фото, розміщених поряд. На першому зображено зруйнований міст через річку, на другому – розібрана залізнична колія, яка впирається в тупик. Чи це - не символ того, що життя на даній території припинилося, завмерло на невизначений проміжок часу? Чи не свідчать розібрані рейки і тупик про безвихідь? Чи не символічно те, що дороги далі попросту нема? Як в прямому розумінні, так і в переносному… І в цій недомовленості приховується підтекст, який не так важко зрозуміти.

Або ось ще дві подібні за сюжетом фотки. На одній – гномики та інші казкові персонажі, які прикрашають людські дворища, поряд з розрушеною будівлею. На іншій – голі стіни в напівзруйновному, швидше за все, дитсадочку, на яких малюнки для дітвори. Від усього цього віє пусткою, занепадом, розрухою.

Властиво, на жодній з Орестових фотографій не побачиш ані живої душі. Хоча в своєму слові під час відкриття він розповідав про люд, що не накивав пятами з обпалених війною територій. Більше того, не боїться мешкати там, коли мало не щохвилини на нього чигає не просто небезпека, а реальна загроза життю.

Не варто розповідати більше про самі світлини, - краще на них подивитися своїми очима. І через призму власного сприйняття зробити певні висновки. Зауважу лише, що на відкриття фотовиставки нагодилося не так і багато людей, проте достатньо як для буднів. Важливо, що завітали і наші земляки-українці, й іспанці. Тому виступаючі, а ними були керівники музею, перший секретар Посольства України в Іспанії Віктор Харамінський і сам автор експозиції, промовляли іспанською мовою. Свій оригінальний штрих внесла і скрипалька Ліля Ткачук, яка налаштувала присутніх на відповідний мажорний лад.

Безперечно, що фотовиставка Ореста Антошківа «Відпечатки війни», яка триватиме до 7 травня, стане не тільки ще одним кроком до поглиблення українсько-іспанських відносин загалом, але й приверне увагу іспанського шанувальника фотомистецтва до нагальних проблем українського сьогодення, сприятиме його реалістичному показу. І в цьому – неабияке значення цього заходу.

Квітка ЛЮБЧЕНКО, Мадрид.

Опубліковано в Українці в світі

Упродовж минулого тижня в іспанській столиці перебував єпископ-помічник Львівської митрополії Української Греко-Католицької Церкви владика Венедикт (Алексійчук). Цей візит його преосвященство здійснив на прохання капелана парохії Благовіщення Пречистої Діви Марії, що в центрі Мадрида, отця Івана Липки.

Мотивація таких відвідин простежується в необхідності приїзду, бодай час від часу, українських ієрархів. Адже упродовж того терміну, відколи у Ватикані створено нову організаційну структуру (9 червня 2016 року), а саме ординаріат для вірних східного обряду Іспанії, яким керує архієпископ Мадрида, наші єпископи не відвідували цю країну.

Зазначимо, що свою мандрівку за Піренеї владика Венедикт здійснив не вперше. Раніше він вже двічі побував тут, фактично з подібною місією, але ще як ієромонах (священик-монах).

Цього разу його преосвященство провів численні зустрічі з вірянами-заробітчанами, що виразилося у Великопісних реколекціях, розважаннях на різноманітні теми, в тому числі не лише духовного спрямування, а й на злободенні питання сьогодення. Звісно, основний акцент було зроблено на духовному спілкуванні з вірними УГКЦ.

Окрім цього єпископ-помічник Львівський провів кілька важливих нарад з керівниками відповідних структур Мадридської архідієцезії Римо-Католицької Церкви, які працюють над впровадженням ординаріату, зокрема з Генеральним вікарієм падре (отцем) Андреасом. Досягнуто домовленості, що невдовзі ця структура запрацює більш активно і продуктивно.

Завершальним і найвеличнішим акордом перебування владики Венедикта стала Архієрейська Священна Літургія в столичному храмі Buen Suceso (Доброї Вісті), чи не в самому центрі Мадрида (тут зазвичай відбуваються богослужіння в українській парохії Благовіщення) в неділю, 2 квітня.

Співслужили ієрархові священики Іван Липка та його сотрудник отець Володимир Нейлюк.

Безумовно, цей спільний молитовний акт викликав підвищений інтерес не лише у місцевих парафіян, але й греко-католиків з Ґетафе й Алькали-де-Енарес. Крім цього разом з нами молилися і душпастирі-господарі, в тому числі парох храму Buen Suceso падре Мігель. Як завше супроводжував Службу Божу майстерний спів парохіяльного хору під орудою реґента Галини Лях.

Звертаючись до присутніх під час проповіді, владика Венедикт наголосив на важливості всемірно довіряти Всевишньому. «…Ми маємо свою логіку. Ми кажемо, що Божі плани – це не людські плани, - сказав єпископ. - Людина планує, але Бог керує. І цьому преважливо вчитися у своєму житті. Як і усвідомити, що не я остаточно тримаю штурвал свого життя, а Господь. Господь, який є люблячим батьком, якого кожен з нас у молитві називає Отцем. Цей Отець усе дає людині для її добра. Може, в ту мить, у тій життєвій ситуації ми не бачимо в тому логіки. Може, воно приносить якісь терпіння, страждання, незручності. Але бачимо, що з бігом часу Бог виведе усе на добро…»

Продовжуючи проповідь, єпископ знайшов цікаві аргументи, щоб дуже зрозуміло пояснити зміст свого месиджу: «… Ми не можемо бути реалістами до кінця. Бо реальним є те, що я бачу, і воно виглядає мені некорисним, шкідливим. Ми, християни, навіть не можемо бути оптимістами. Бо що це значить? Що я себе потішаю якимись баєчками, якимись потішаннями, що все складеться якнайкраще. Ми – християни: не реалісти, песимісти чи оптимісти. Ми – люди віри. Ми віримо Богові: що Він провадить нас через усе життя.

Якщо ми подивимося на своє життя трошки уважніше, то можемо побачити, як Бог усе давав у свій час, як усе було логічно. Навіть життєві труднощі чи клопоти. І тому для нас, християн, важливо: що б не діялося, не відбувалося у нашому житті, не переставати уповати на Бога. Довіряти Йому.

Погляньте на малих дітей. Христос каже: будьте як діти. Що це означає? Бути такими ж довірливими. Діти, коли відчувають біля себе батька чи матір, не мають ніякого страху. Тобто вони переконані, що батьки від будь-чого їх захистять. А ми, християни, маємо свого Отця – Бога. До Нього звертаємося, промовляємо повсякчас. Але скажімо собі правду у вічі, можливо, й гірку: ми не довіряємо Богові.

Кожен з нас сповнений різноманітних страхів, переживань, непевності, страху. Переживання – ніколи не є від Бога, бо Він є тим, хто дає мир. Чуємо під час Богослужінь: «В мирі Господеві помолімося. За мир з висот, за мир всього світу!..» Священнослужитель повторяє: «Мир вам!» І тому для нас, християн, дуже важливо у ситуації, навіть найбільш складній, яку не розуміємо (але хто сказав, що ми повинні все розуміти?), завжди зберігати цей мир. Коли ми здебільшого грішимо? Коли губимо цей мир, коли піддаємось якимось емоціям. Коли ті чи інші почуття або переживання починають нами керувати. Бачимо, що сьогодні говорить Євангеліє. Господь перейшов через різні епізоди життя: його видали первосвященикам, засудили на смерть. Над ним насміхалися і вбили.

Відважуся сказати, що той, хто є християнином, неминуче в своєму житті зіткнеться з тими чи іншими речами, які називаємо несправедливістю. А ми всі хочемо справедливості. Погляньмо на хрест. Можливо, самому Христові судилося, як людині, прийняти цю дорогу. Проте Він казав: «Нехай буде воля Твоя!»

У житті багато речей наш розум не здатний осягнути. Ми не можемо помістити в голові всієї інформації. Вона, висловлюючись сучасною мовою, є заслабеньким комп’ютером, щоб читати Божі програми. І тому, коли в наше життя прийдуть чергові труднощі, проблеми чи випробування, будьмо певні: Бог провадить нас через ці життєві ситуації, щоб загартувати, зробити сильнішими…»

Завершилася Служба Божа привітанням отця Івана Липки, який від імені всіх парохіян поздоровив владику Венедикта з роковиною його рукоположення в священичий стан (29 березня 1992 року) та побажав усіляких гараздів і Божого благословення. Крім цього його преосвященству подарували гарну ікону.

Зрозуміло, що візит єпископа-помічника Львівського надасть нового імпульсу в подальшому розвитку духовного життя в українських парохіях Мадрида та околиць. Особливо ж у парафії Благовіщення Пречистої Діви Марії, яка в найближчу п’ятницю святкуватиме свій храмовий празник.

Крім цього владика Венедикт дав інтерв’ю, з яким невдовзі, шановні читачі, зможете ознайомитися на шпальтах нашого сайту.

Любомир КАЛИНЕЦЬ, Мадрид.  

Опубліковано в Українці в світі

Головне завдання - навчання

Цю істину, мабуть, не потрібно зайвий раз розтовкмачувати, адже і так само собою все ясно. Звісно, свята, концерти, відзначення, зустрічі – це чудово. Проте отримати добрі знання – таке завдання ніхто перед учнівською ватагою культурно-освітнього центру «Дивосвіт», що в Алькорконі, не скасовував. Отож дивосвітівці, злітаючись по суботах до своєї альма-матері, прагнуть якомога дужче гризти граніт науки.

Ось і кілька тижнів назад в актовому залі, де відбуваються всі позашкільні заходи, було тихенько. Натомість на уроках, як завше, панували ділова тиша, сконцентрованість, уважність. Лишень на уроці природознавства в п’ятому класі було доволі гамірно. Проте, цей шум налаштовував на робочий лад.

Учителька, що веде цей предмет, Інна Миколаївна Сарікова, приступаючи до розгляду теми про фізичні явища, вирішила запросити на урок свого… чоловіка. Ну, не за гарні очка, як мовиться. Оскільки Андрій Вікторович, який за фахом є інженером-фізиком, не просто обізнаний у цій темі, а він на цьому, як кажуть, собаку зїв.

Судіть самі: Андрій Саріков після завершення школи поступив у Херсонський державний університет. Згодом закінчив його за спеціальністю «фізика та технологія матеріалів і компонентів електронної техніки». Отримавши вчену ступінь кандидата фізико-математичних наук, працював в Інституті фізики напівпровідників у Києві. Пізніше, здіймаючись по службовій драбинці, потрапив у Німеччину, де в Берліні працював у Hann Meitner Instutut і університеті Фрайбурга. Потім життєва стежина припровадила його в Іспанію, де в Ґетафе отримав роботу в IMDEA Materials. Ну, як вам такий послужний списочок? Вражає?..

То ж Інна Миколаївна, не довго роздумуючи, вирішила запропонувати чоловікові провести кілька уроків для своїх учнів. Той, не вагаючись, погодився. Більше того, щоб доступніше пояснити п’ятикласникам матеріал про механічні, теплові, звукові, оптичні, електричні та магнітні явища, вдався до демонстрації наочних експериментів. Власне, цей метод школярам припав до душі.

Бачили б ви, як зацікавлено спостерігали діти за дослідами. Спершу, щоб ознайомитися з дією магнітного поля, використали звичайні магніти, якими легко притягнути металеві предмети. Що й продемонструвала Тамара Головчук-Філіпенко, легко підчепивши звичайний ключик.

Згодом перейшли до електромагнітних явищ. Тут собі на допомогу Андрій Вікторович викликав Патрісію Бастюк. Тій доволі довго прийшлося терти косинцем об светр, щоб у кінці-кінців підняти ним кусочок паперу. Зрештою, чи не всі учні спробували самостійно провести цей експеримент і багатьом з них вдалося досягти мети досить швидко.

Для третього досліду, пов’язаного зі світловими явищами знадобилася допомога Лізи Мосій.

До речі, розповідь ученого-фізика про кульову блискавку викликала неабияке пожвавлення серед п’ятикласників. З цього приводу випадком зі свого власного досвіду поділилися як Інна Миколаївна, так і учні.

Підводячи риску під уроком, зауважимо, що він, безперечно, сприятиме кращому засвоюванню учнями матеріалу. З іншого боку, такі педагогічні ходи вносять свіжий струмінь у весь навчальний процес.

Дивосвітівська толока

Чи знаєте ви етимологію слова «толока», себто що воно означає? Якщо ні, то не напружуйте мізки. Ми вам допоможемо. Тлумачний словник української мови трактує його як одноразову безоплатну працю гуртом для швидкого виконання великої за обсягом роботи. За нашими звичаями толокає формою взаємодопомоги, на яку скликають сусідів, родичів та товаришів.

Власне, все цим і сказано. Хоча є ще одне значення цього слова, яке оспівали в одній зі своїх пісень учасники відомого в Україні вокально-інструментального ансамблю «Ватра» зі Львова під керівництвом покійного нині Ігоря Білозіра. В одному з куплетів співається:

Як то добре мати мудру бабцю під рукою,

Я від неї знаю і не треба словника.

Що колись суботник називали толокою,

Ну, і дискотеку називають толока.

Словом, дискотеку-толоку в «Дивосвіті» ще неодноразово проводитимуть. А ось генеральне прибирання території, обрізання гілок і вивезення цього непотрібу відбулося таки нещодавно. Фактично в лютому до цього долучилися батьки учнів, які пожертвували своїм вільним часом для блага навчального закладу.

Проте мушу зауважити, що коли навідалася до центру кілька тижнів тому і побачила величезну кучугуру з чорних поліетиленових кульків, акуратно складених біля вхідної брами, то, грішним чином, подумала, що це - «подаруночок» зі Львова, де не можуть ніяк дати ладу зі сміттям. В кебету моментально закралося капосне питаннячко: «Невже мер Садовий і сюди знайшов стежинку?..» Одначе ця думка, як зявилася миттю, так і випарувалася.

Директорка «Дивосвіту» Наталя Володимирівна Бондаренко та бухгалтерка і водночас класний керівник 7-го класу Наталя Володимирівна Жилка все розклали по поличках, назвавши учасників нещодавнього прибирання. Відповідно, щоб знати «героїв», назвемо їх поіменно. До благородної справи долучилися Ігор Яремій (котрий ще й своїх приятелів загітував), Віталій Денека й Олег Наумов. А ось вивезти сміття допоміг власним транспортом Олександр Орищич. Звісно, дивосвітівці можуть лише дякувати їм за те, що територія центру набула гарного і впорядкованого вигляду.

Зрештою, як і іншим доброчинцям, які нещодавно обладнали їдальню. Можливо, дехто пригадує, що ініціатива відремонтувати її вийшла від батьків торішніх випускників. Вони й почали ремонт. А ось завершальну фазу, тобто доведення до ладу підлоги та її пофарбування, звалили на свої плечі батько та син Юрій і Денис Берники, Віталій Денека й Іван Мельник. Саме після їх старань це приміщення стало, неначе новеньким і затишним.

Що ж, тепер будь-чиє око може порадіти від проведеного благоустрою. А також, звичайно, не соромно буде запросити і гостей. Ось бодай на Шевченківське свято, яке відбудеться 25 березня, чи на свято Матері, яке заплановано провести в суботу, 13 травня.

Дивосвітівські новини в обєктиві МИРСЬКОЇ Калини, Мадрид.

 

Опубліковано в Колонка подій
Сторінка 4 із 5