Українські художники, що проживають у Греції, презентують виставку творчих робіт, приурочену до Дня Незалежності України.
Опубліковано в Українці в світі

Кочубей Микола Савович - відомий український художник, графік, автор ескізів українських пам'ятних і ювілейних монет, дизайнер українських поштових марокЗаслужений художник України. Голова секції художників графічного мистецтва Київської організації Національної Спілки Художників України

Опубліковано в Творчість

Українська земля народила чимало геніїв. Та часто траплялося так, що вирощувала їхній талант чужина. З їхньою творчістю знайомі фахівці мистецтва, однак для широкого загалу вони залишаються невідомими. Визнані світом, та маловідомі на батьківщині, ці митці сьогодні заслуговують на те, щоб їхні імена знав кожен українець.

10 українських художників кінця ХІХ — початку ХХ століть, чиїми творами захоплювались в усьому світі.

Олександр Мурашко


Картини цього художника закуповували для приватних колекцій королівські родини, а його приватні виставки проходили у Берліні, Кельні, Дюсельдорфі та Венеції. У Німеччині його цінували найперше як портретиста. Європа вчасно визнала унікальний імпресіонізм українського художника, не гірший від Клода Моне чи Поля Сезанна.

Адже Олександр Мурашко мав власний унікальний стиль, не схожий на жоден інший із представлених у мистецькій Європі. Одним із його авторських прийомів були яскраві кольори. Живучи і працюючи в Києві, він долучився до заснування Української Академії Мистецтва.

На 44 році життя, повний нових ідей та творчих планів, Олександр Мурашко трагічно загинув. Його знайшли замордованим більшовицькою міліцією. То були страшні 1920-ті роки, коли жертвами московських катів (які мали конкретну мету винищення української інтелігенції) один за одним ставали визначні громадські, культурні діячі.

Марія Башкірцева


Твори видатної української художниці зараз зберігаються у музеях багатьох країн світу. А у Ніцці (Франція) є навіть окремий зал, де представлено її картини. Цікаво, що у Люксембурзькому палаці в Парижі біля символічної скульптури "Безсмертя", де викарбувані імена видатних французьких діячів, є наша Марія Башкірцева. Чим полтавка заслужила таку честь у закордонної спільноти?

Переїхавши у молодому віці у Францію, починає опановувати художню майстерню в Парижі. Її талант одразу помітили. Були численні медалі та призи на виставках, у захваті від її робіт були французькі газети та журнали. Її творчість високо цінували Анатоль Франс та Еміль Золя. Українка за походженням, вона стала визначною постаттю найперше французького мистецтва.

Світ картин Башкирцевої – це світ паризького передмістя, світ сліжниць, працівниць, безпритульних дітей та школярів. Після смерті художниці деякі її праці закупили музеї, деякі роботи залишились у Луврі. Сьогодні оригінальні картини Башкірцевої є рідкістю, з огляду на те, що більша їх частина загинула під час Другої світової війни. Через тогочасний політичний режим Башкірцева так і не змогла повернутись до України, хоч завжди цього прагнула.

Никифор з Криниці


Український художник-примітивіст, який мав принаймні 17 імен, під якими фігурував у мистецтвознавчих книжках цілого світу. Як художника Никифора (українець-лемко) світ відкрив 1932 року, коли в Парижі в галереї Леона Марселя експонувалася його виставка з 200 малюнків. Провідними темами його робіт була біблійна та світська.

Перша персональна виставка художника відбулась у Львові. А потім його твори виставлялися у різних країнах світу понад 80 разів — представлення його картин у Римі (1957), Німеччині (1961) та Парижі (1964) остаточно закріпили за ним славу геніального новатора у сфері наївного мистецтва.

Криницький ніколи не бував у мегаполісах, не літав аеропланами, проте на його картинах постають величні хмарочоси, цілі міста зображені з висоти пташиного лету; не був одружений, не мав романів із жінками, а малював вишукану… порнографію; "проектував" квітучі міські квартали, перетворюючи похмурі сірі будівлі на розкішні букети з рослин та квітів.

Олекса Грищенко


Цей український художник належить до видатних представників паризької школи зі світовою славою. Постійний експонент таких музеїв як Musée National d’Art Moderne (Париж), the Royal Museum in Copenhagen, the Museum of Montreal. Робив виставки в Нью-Йорку, Філадельфії, Мадриді і Стокгольмі. Цікаво, що за експертними оцінкам, вартість всіх творів Олекси Грищенка перевищує 700 тисяч доларів.

Довгий час жив і працював у Парижі, де за ним закріпилася слава художника з світовим ім’ям. Паризька богема знала його під прізвиськом "український розбійник", хоча тоді він покинув свою країну вже назавжди. У Парижі він змінив свій кубістський стиль на динамічніший експресіонізм.

Грищенка шанували такі знані митці світової слави, як Дерен, Дюні, Боннар, Леже, схвально відгукуючись як про самого митця, так і про країну його походження. Тим не менше, у деяких західних довідниках він й донині значиться росіянином, – попри те, щоу 1958 році, у надрукованій в Мюнхені книзі спогадів "Україна моїх блакитних снів", Грищенко чітко окреслив свою приналежність до українства.

Яків Гніздовський


Один із найвідоміших у світі галицьких митців ХХ століття. Графік, кераміст. Його твори свого часу прикрашали президентські апартаменти Джона Кеннеді у вашингтонському Білому Домі. "Кожна гравюра – особливий мікрокосмос" – говорили про Якова Гніздовського колеги.

Дебютне визнання художник отримав у 1950 році на виставці графіки в Міннеапольскому інституті мистецтв. Остаточне визнання майстерності Гніздовського в США відбулося, коли галерея Асоціації Американських Митців у Нью-Йорку купила 220 відбитків його серії дереворізів "Сосни".

У листопаді 1975-го персональну виставку Гніздовського в Токіо відвідує син японського імператора Хірохіто. Усі роботи викуповує найбільша тамтешня галерея "Йосейдо". Разом із виставкою сучасної американської графіки роботи українця їдуть до країн Латинської Америки, Японії та Індії. Сьогодні твори Гніздовського зберігаються у приватних збірках та музеях, зокрема в Конгресовій бібліотеці, Бостонському музеї, Філадельфійському музеї, Університеті Делавер, Університеті Вашингтона, Батлер Інституті, фундації Вудварда, збірці Нельсона Рокфеллера (у США), а також у музеях Японії.

Михайло Димитренко


Український та американський художник, який є автором настінного монументального розпису церков у Міннеаполісі, Нью-Йорку, Торонто. Впродовж ХХ століття його виставки відбувались у різних країнах світу. В Люрдi зберігаються три його образи, а в Римi – образ княгинi Ольги.

У станковому малярстві Димитренко творив композицiї національного характеру, був також портретистом та графіком, залишивши ряд портретiв вiдомих особистостей. Особливо любив малювати жіночі портрети. В основу своєї живописно-декоративної манери покладав зразки візантійського мистецтва часів імператора Юстиніана (V—VI ст.) та традиції давнього українського мистецтва.

У важкі післявоєнні роки став одним із організаторів Спілки українських образотворчих митців. З відкриттям імміграції за океан Дмитренко переїжджає до Канади, а згодом назавжди поселяється у Детройті.

Давид Бурлюк


У 2007 році на найпрестижнішиому аукціоні сучасного мистецтва Sotheby’s було зафіксовано український рекорд. Картину Бурлюка "В церкві"продали за 650 000 доларів. Цікаво, що її стартова ціна склала лише 160 тисяч. Давид Бурлюк (народився на Сумщині) – художник-футурист, ідеолог авангардизму у живописі.
Не бажаючи миритись з більшовицькою ідеологією, емігрує спершу в Японію. Потім в США. Його виставки відбувалися в багатьох містах Європи, Австралії й Америки.

Сьогодні основна частина творів Давида Бурлюка зберігається у меморіальному музеї художника у Нью-Йорку, а також у Росії, країнах Європи, в Японії, Канаді.

Софія Левицька


Французи так шанували цю художницю із Київщини, що навіть створили товариство "Приятелі Софії Левицької", до якого увійшло чимало знаних французьких митців. Її ім’я назавжди увійшло в історію французької графіки ХХ століття. В українських музеях та приватних колекціях творів художниці майже немає.

Поїхавши в Париж, аби здобути малярський досвід, Левицька вирішує залишитись у Франції. Згодом починає виставляти свої роботи у відомому Осінньому салоні. Її картини знаходять схвальні відгуки, зокрема критик і прихильник модерного мистецтва, французький поет Гійом Аполінер дуже позитивно оцінив її "Білого однорога у райському саду". Париж визнав її талант. А згодом його побачили Берлін та Прага (де проходили виставки).

Софія Левицька відома своїм живописом та графікою у стилях кубізму та постімпресіонізму із впливом народного українського мистецтва.

Микола Неділко


Один з найоригінальніших кольористів та пейзажистів вітчизняного мистецтва, якого називають українським Ван Гогом. Його талантом захоплювалися поціновувачі мистецтва в Нью-Йорку, Філадельфії, Вашингтоні, Парижі. Про нього знали в США, Канаді, Аргентині, Австрії, Німеччині…

Не відчуваючи себе вільним в умовах радянської ідеології, він емігрує в Німеччину, потім живе в Аргентині та США.

Яскравість, експресія, несподівані кольори – те, чим відразу приваблюють картини Неділка. Кажуть, американські колекціонери й зараз за великі гроші купують на аукціонах невеликі полотна цього рішучого колориста. Оригінальні картини Неділка сьогодні є великою рідкістю.

Микола Бутович


Відомий живописець та карикатурист. Окремі його твори перебувають в галереях Праги й Лейпціга, прикрашають помешкання приватних колекціонерів у країнах Західної Європи та в США. В Україні відомий насамперед своїми зображеннями персонажів української демонології.

Під час навчання в Лейпцігській академії Бутович подавав свої праці на 20 конкурсів, що їх оголошувала академія, і виграв майже всі перші премії. І це при тому, що німецькі професори не дуже розкидалися нагородами перед чужинцями.

Він створив свій стиль і манеру виконання, не схожі на роботи жодного сучасного йому митця, що було рідкісним явищем у тогочасному модерному мистецтві. Стиль Бутовича коротко можна охарактеризувати як передачу українських історичних, міфологічних і побутових сюжетів у сучасній, модерній формі.

Надія Понятишин, UAmodna  

Опубліковано в Видатні українці

17 серпня 1114 р. у Києві у Печерській лаврі помер живописець і золотар Алімпій, перший живописець Русі, чиє ім’я зберегла історія.

Опубліковано в Видатні українці

В рамках програми 2017 року на честь 25-річчя встановлення дипломатичних відносин між Австралією і Україною, а також відзначення 70-річчя поселення українців в Австралії 21 червня в Музеї української діаспори відбулося відкриття виставкового проекту «Художники-Амбасадори. Українська Австраліана».

Вперше в Україні експонуються понад 60 творів живопису та графіки шести українсько-австралійських художників з колекцій київського Музею української діаспори та Бережанського краєзнавчого музею. Cеред них представники третьої хвилі еміграції – Володимир Савчак, Тимофій Мессак, Петро Кравченко, Степан Хвиля, Леонід Денисенко та сучасна австралійська художниця українського походження Світлана Солдатова.

П’ятеро з представлених митців належать до покоління, доля якого була пошматована Другою світовою війною, геополітичними потрясіннями в Європі та радянським тоталітарним режимом.

Художники потрапили до Австралії по закінченню війни в 1948-1949 роках, тікаючи якомога далі від неминучої розправи. З собою на Зелений континент митці привезли українську культуру, познайомивши місцеве населення Австралії з традиціями та мистецтвом своєї Батьківщини.

Далеко від рідної землі українські австралійці плекали національну ідею в своїй творчості, зберігали та відтворювали архетипні для української культури сюжети, мріяли про створення незалежної держави. Поміж інших робіт на виставці представлене полотно Володимира Савчака «Мійіконостас», створене в 1983 році та підписане автором: «Тут спочивають ті, які життя віддали в боротьбі за волю України».

В проекті представлені роботи різних періодів творчості митців - від ранніх творів 1940-их років, створених в повоєнній Європі, до пізніх, написаних на зламі ХХ-ХХІ століть.

На виставці також представлені картини, в яких митці відобразили незвичайну культуру й унікальну природу Австралії: залиті сонцем місцеві пейзажі, екзотичні поселення аборигенів, портрети корінних жителів Зеленого континенту. Серед них – «Останній абориген» Степана Хвилі, що вдивляється в червоне безмежжя всесвіту.

Особливу атмосферу проекту створюють унікальні архівні відео: сюжети з відкриттів ретроспективних виставок художників та інтерв’ю, відзняті у їхніх помешканнях в Австралії. З екранів лунають голоси митців, створюючи ілюзію їхньої присутності у стінах музею.

Триватиме виставка «Художники-Амбасадори. Українська Австраліана» до 24 вересня 2017 року.

Проект здійснено за підтримки Посольства Австралії в Україні та за участі Бережанського краєзнавчого музею. Інформаційний партнер – журнал «Антиквар».

 

 

Музей української діаспори

м. Київ, вул. Московська, 40-б.

Тел.: (044) 280 6418.

E-mail: museum.diaspora@gmail.com.

Facebook: https://www.facebook.com/MuseumUkrainianDiaspora/ .

Опубліковано в Цікаво
П'ятниця, 24 березня 2017 06:11

Картини Івана Марчука в Бельгії

Марічка Галабурда – Чигрин (Ґенк - Бельгія) - 20.3.2017

З повідомлень Посольства України в Бруселі, поодиноких фраз з під поданих на інтернеті знимок, власні спостереження на виставці.

Картини всесвітньо відомого художника Івана Марчука з України, який живе в Києві, були представлені на виставці у бельгійському місті Бругге в четвер 15 березня 2017.

Виставка була організована з нагоди 25-ї річниці встановлення дипломатичних відносин між Україною і Бельгією, за сприянням «Культурного центру України в Бельгії (м. Бругге )» - голова художник Світлана Лебіга, мерії міста, українських дипломатичних установ, акредитованих у Бельгії, громадських організацій Бельгії та України. Захід відбувся за участі керівництва міста, дипломатів, журналістів, представників української громади, жителів та гостей міста.


На інтернеті я знайшла такі фрази про виставку
:

«... Подиву гідні розуміння значення культури у формуванні іміджу нашої країни закордоном Послом України др. Миколою Точицьким, самовідданість у пропаганді високого вітчизняного мистецтва його дружини Тамари Точицької.

Відкриття вистави - говорить посол України др. Точицький

Ця знакова подія для України стала можлива завдяки зусиллям двох чарівних жінок - Тамари Точицької й Тамари Стрипко» .

І дійсно...

На виставці під назвою «Погляд у майбутнє», що проходила у найпрестижнішій, старовинній галереї «Garemijn галереї Бругге » , яка знаходиться на головній площі, в старовинній будівлі Белфорд, - було представлено 92 картин, які відображають різні періоди творчості видатного митця.

Посол України в Бельгії др. Микола Точицький відзначив, що ця виставка показує, що і чому сьогодні українці повинні обороняти і захищати від російського агресора.

Івана Марчука привітав посадник міста Бругге Ренат Ландойт. Він наголосив, що дуже почесно приймати всесвітньо відомого українця, і що виставку побачать якнайбільше відвідувачів.

Завдяки філософським темам картин митця мешканцям Бельгії та гостям передається драматична напруга, що переживає людство, та глибокі філософські теми людського буття.

Виставка викликала велике зацікавлення серед жителів та багаточисельних гостей цього туристичного і мистецького міста.

Роман Гриньків і Лариса Дедюх


Зі мною говорили деякі відвідувачі. Я чула
захоплюючі відгуки від туристів з Еквадор, Велико-Британії, Шкотляндії, Німеччини і Полудневої Африки. Виставку відвідали й наші земляки з різних міст Бельгії.

З Іваном Марчуком ми знайомі з 1989 року, коли він довший час перебував в Сіднеї, творив, малював, виставляв свої картини. Скільки ми спілкувалися! Подарував був мені дві картини, які я оце місяць тому привезла з Сіднею до Бельгії. Вони були вкючені в виставку і залишаться в Бельгії в нашій батьківській хаті, в моїх сестер.

Якщо подати свої вражіння від побаченого, то мушу сказати, що майже всі виставлені картини в Бругге були і свого часу в Сіднеї й інших містах Австралії.

Нові для мене були карини в яскравих синіх, зелених й бордових кольорах.

Підчас дня відбувалися виступи бандуристів з України Романа Гриньківа й його дружини - співачки Лариси Дедюх. На жаль не співала вона коли ми з сестрою Одаркою, голова Місії СКУ в Бруселі Марина Ярошевич, кілька українців мешканців міста, були в галерії.

Роман бував в 1996 році в Австралії на Здвизі Союзу Українських Організацій Австралії в Адельайді. Відбув концерт в Сіднеї, до організації якого прислужалася.

Як це добре, коли давні знайомі, яким дещо допомагалося підчас їх побуту в Австралії, тебе не відцуровуються, а навпаки сердечно вітаються й згадують про свій побут на кінці світа.

Продавалися буклети про Івана Марчука, відкритки репродукції його малюнків й дуже цікаві шовкові хустки й шалі з мотивами з малюнків з підписом Івана.

Оскільки я любитель хусток купила собі на згадку про визначну подію в «своїй» Бельгії.

Виставка, на якій була присутня й дочка Івана - Вероніка (о, скільки він її згадував в Австралії, бо довго не бачив - вона живе в Франції ) - закінчилася вечером в неділю 26 березня.


Іван Марчук твердив, що
:....«... привіз до Бельгії частину прекрасної української землі. У цих картинах є багато мудрості».

Він дуже задоволений з відбуття виставки і при прощанні з нами передав привіт тим в Австралії, які його ще памятають. Особливо згадував пані Таню Шухевич.

Що ж бажаємо талановитому другові ще багато творчих успіхів! 

Опубліковано в Видатні українці

Талановита художниця Катерина Білокур залишалася самотньою – світове визнання прийшло до неї у 54 роки.

Пабло Пікассо, побачивши її картини на виставці у Парижі, вигукнув: «Якби у нас була така художниця – ми б змусили заговорити про неї весь світ!» Натомість вдома таланту дівчини не просто не визнали – у батьківській хаті її вважали ганьбою для сім’ї, бо жоден чоловік у рідному селі не захотів зв’язати своєї долі з «мазилкою». Тоді вона на могилі Кобзаря, якого вважала духовним батьком, дала клятву: хоч на схилі літ, хоч на день чи на годину, але її назвуть таким омріяним словом Художник!

У селі Богданівці, неподалік Яготина, і нині стоїть біленька чепурна хатина з оповитим квітами тином. Вона гостинно відчиняє двері і, ніби сама господиня, ласкаво запрошує гостей до скромної оселі, адже за життя у неї було не так багато відвідувачів. Тепер ця домівка стала мало не місцем паломництва для любителів художнього мистецтва з усього світу. Саме тут народилась і прожила все життя визнана більше у світі, аніж вдома, народна українська художниця Катерина Білокур.

Її життєвий шлях почався у стінах батьківської хати 7 грудня 1900 року, на свято Великомучениці Катерини. Мабуть, сам день народження визначив долю майбутньої художниці. «Я все життя невимовно страждала», – згадує у своїх листах, що тепер стали видатною епістолярною спадщиною, насиченою великою мудрістю і силою тендітної жінки.

Катря була здібною дівчинкою. Коли їй було вісім, батько привіз з Яготина Буквар, і Катря самотужки вивчила його за тиждень. Тоді дівчинці подарували трохи більшу книжку і вирішили не відправляти у школу. Їй залишилось з захопленням спостерігати, як молодші брати Григорій і Павло щось виводять у зошитах і роблять уроки. Дівчинка нишком проводжала їх до школи, де сама не була жодного дня, хоч так мріяла посидіти за партою.

У родини Білокурів була велика господарка. Батько Катерини Василь отримав землю біля обійстя діда Йосипа, на якому згодом хазяйнував старший син Омелько. На двох з братом батько Катерини мав пару коней і величезну клуню в кінці саду. Сам же володів 2,5 десятинами землі. Ні вдома, ні у полі нікому не бракувало роботи. І як же втішилась мама Катрі Якилина, коли побачила, що дочка сама грамоти навчилась і до школи їй йти не треба: буде кому допомагати по господарству. Дівчина виявляла здібності до шиття і вишивки – могла не зайву копійчину до хати надбати. Коли їй виповнилось двадцять, батько швейну машинку подарував. Та душа дівчини лежала до іншого.

Згодом у листах до друзів Катерина згадає, що як була малою, то мати несла її на руках, а вона дуже плакала. Так плакала, що навіть обличчя неньки не пам’ятала. Зате запам’ятала, як мати зупинилась в саду якоїсь дівчини і серед зеленої трави та дівчина зірвала зелених листочків, а серед них була маленька синя квіточка. Коли ту квіточку подали дитині, то все єство її ніби затріпотіло від радощів, і вона перестала плакати. Так почалась любов Катерини до квітів. Малюючи, не зривала жодної рослини, бо вважала, що так втрачається природна краса. Катерина казала: «Зірвана квітка, що зламана жіноча доля». Про це вона знала як ніхто інший.

З дитинства Катрю тягнуло до пензля і фарб. Якось вирвала листок з братового зошита, намалювала на ньому коника, і таким гарним той вийшов, що дівчинка вирішила причепити його на печі. Але батьки побачили, розсердились, спалили малюнки і заборонили їй братись за це діло. Якби її побачили за таким дивним заняттям односельці, то назвали б «мазилкою», і жоден парубок не захотів би сватати «ненормальну». Та Катерину було не зупинити. Не могла контролювати того потягу до пензля і фарб, до природи і краси. Часто й сама була тому не рада, бо багато діставалось їй від батьків і криків, і образ, і побоїв. Але Катря крала у тата шматки фанери, у мами полотно, до гілочки верби або вишні прив’язувала кілька волосинок шерсті котика чи молодого лошати та малювала нишком. Поки її ровесниці ходили на вечорниці, створювали сім’ї, Катерина ставала все більш відлюдькуватою. Одягалась у темне, ніби хотіла, щоб її не помічали, ховалась у клуні і нишком малювала. Дівчину тричі сватали найзавидніші парубки, бо була гарна та працьовита. У кожного питала: «Чи дозволите мені малювати, коли стану вашою дружиною?» У всіх це питання викликало лють. Так залишилась самотньою до кінця життя. Усю жіночу ніжність вкладала у свої роботи, пестила їх, захищала ще не завершені від чужого ока і «споряджала в люди». Картини стали її дітьми.

За спинами батьків односельчани уже лиховісно перемовлялися. Пізніше, коли прийде колективізація, батько відмовиться вступати у колгосп і у сім’ї відберуть коней. «Впрягай свою дочку-мазилку, хай тобі оре», – сміятиметься голова.

Коли Катрі було двадцять чотири, у Богданівку приїхало подружжя молодих вчителів – Іван і Ніна Калити. Вони зацікавились долею самотньої дівчини із Загреблі (район села, де жила родина Білокурів). Саме у них Катря вперше побачила книги, справжні картини справжніх художників – у книжці репродукцій Третьяковської галереї. Калити як могли допомагали відкритись таланту Катерини: подарували їй олійні фарби і дозволили приходити до них малювати (бо ж «вдома батько вб’ють»). Вони відкрили у селі народний театр, куди Катерина не тільки готувала всі декорації, а й часто брала участь у постановках, бо знала усі ролі з усіх п’єс назубок. Ніна Василівна ознайомила Катерину Білокур з творчістю Тараса Шевченка і подарувала їй «Кобзаря». Він і зараз стоїть у домі-музеї художниці – у кутку під іконою Божої Матері. Шевченко став їй духовним батьком, порадником. Зверталась до нього як до живого: і плакала, і просила поради, і вірила, що якби їм випало жити в один час, то він би обов’язково допоміг. «Ніщо не вдіяло такого враження, як «Кобзар». Як взяла його в руки, наче хто дання дав: засіло на все життя те велике слово – Художник». І коли настав найважчий момент у житті, після відмови ще одному залицяльнику, який сказав, що не потерпить ганьби – дружини, яка малює, – Катря прийняла рішення: поїхати на могилу до Кобзаря і висповідатись йому у своєму горі. Сім кілометрів біжить вона вночі по грудневому морозу до найближчої залізничної станції, ночує у незнайомих людей у Києві і аж над ранок третього дня добирається до Шевченкової могили, де виливає йому весь свій біль і розпач.

Додому повертається повна сил. Переступивши поріг рідної хати, рішуче заявляє батькові, що буде малювати. Той, розуміючи, що нічого не вдіє, – дає свій дозвіл. Але не благословення. Одну з кімнат у домі відвели Катрі під майстерню, куди нікого не пускала. Малюючи у полі, платила місцевим дітлахам солодощами, щоб ті стерегли роботу від чужих очей. Нарешті має омріяне право – малювати. Але може це робити лише в неділю, бо у будні багато справ. Та мати і далі незадоволена заняттям дочки. Вона і того єдиного дня в тижні проклинає Катерину, каже, що краще б та була калікою, аніж такою. І дівчина знову не витримує: вибігає з хати, у безтямі спускається городом до невеликої, але глибокої річки Чумгак і повільно заходить у воду. Катерина сподівалась, що мати вийде з хати, покличе її назад. Цього не сталось. Коли ж молодший брат Павло побачив, що сестра у воді, хоч вона насправді і не збиралась топитися, то здійняв крик, на який прийшла Якилина. Вона довго стояла на березі, чекаючи, поки дочка повністю не зануриться у воду, поки її голова не зникне під крижаною поверхнею – тоді окликнула Катерину і благословила на малювання. Цей випадок назавжди залишив слід у долі художниці – з одного боку, він відкрив їй дорогу до мрії, а з іншого — зробив інвалідом: Катерина важко простудила ноги.

Отримавши аж у тридцять чотири роки від батьків право малювати, дівчина страшенно хотіла, щоб її роботи хтось побачив, оцінив, сказав, чого варті. Як це зробити? На прохання прислати фахівців з району їй не відповідають, у художньо-керамічний технікум у Миргороді, куди пробувала вступати ще десять років тому, – не прийняли, бо не мала атестата про середню освіту. Знову залишається сам на сам зі своїми проблемами. Коли у сусіднє село приїхала двоюрідна сестра з чоловіком, який був директором школи, Катря побігла до них за порадою. Ще з порога почула по радіо, яке було чи не єдине у селі, пісню «Ой чи я в лузі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко, що здалась наче списаною з її ж долі. Катерина пише листа до співачки, адресуючи його: «Київ. Академічний театр. Оксані Петрусенко». До листа вкладає намальований кошик з крапками, комами та іншими розділовими знаками і просить пробачення, що не знає, куди їх ставити, – жодного знака не було у жодному її посланні. Додає полотно з намальованою гілкою калини. Цей лист настільки розчулює оперну виконавицю, що вона, порадившись з Павлом Тичиною, звертається у центр народної творчості, а звідти в область, де збирають делегацію, щоб познайомитись з художницею. Життя Катерини Білокур кардинально змінюється.

У 1940 році у Полтаві відкривається перша персональна виставка і здійснюється мрія всього життя – Катерину Білокур називають Художницею! Одинадцять полотен, які на той час були готові для показу, вражають публіку своєю натуральністю. Квіти на них химерно переплетені чи то пензлем майстра, чи то самою природою. Згодом до цих робіт стоятимуть черги – щоб на власні очі побачити неймовірні картини. На п’ятдесят четвертому році життя і боротьби за право творити роботи Катерини Білокур відправляють на міжнародну виставку у Париж, де ними захоплюється сам Пікассо. Звідти, на жаль, вони не повертаються, і досі про подальшу долю картин «Цар-колос», «Берізка» та «Колгоспне поле» ніхто нічого не знає. Вона намагається відтворити «Царя-колоса» знову, але хіба можливі дві однакові картини з натури, якщо сама матінка природа ніколи не повторюється у своїх творіннях?! Катерина благає організаторів прислати їй хоча б фото, але не отримує навіть відповіді.

Як не отримали відповіді і прохання її друзів до влади покращити Катерині житлові умови. Після війни художниця живе зі старою матір’ю у холодній хаті, де тече дах, нема дров і мерзнуть ноги. Але не скаржиться. Усі зароблені гроші віддає братові і його дітям, залишаючи лише на фарби і самостійно виготовляючи собі пензлі.

У червні 1961 року Катерину Білокур з саркомою шлунка забирають у Яготинську районну лікарню. Тоді приміщенням лікарні служив колишній маєток князів Рєпніних, де свого часу так любив гостювати Тарас Шевченко. 9 червня її душа переходить у кращий світ. Катерина Білокур лише на п’ять днів пережила власну матір, яку до кінця життя доглядала та берегла, хоч та так і не змирилась з життєвим вибором дочки.

Слова, знайдені на клаптику паперу посеред книг уже після смерті художниці, написані її рукою: «Доля випробовує тих, хто надумав дійти якої великої мети, але сміливих не злякає ніщо. Вони зі стиснутими вустами сміливо, уперто і гордо ідуть до наміченої мети, крок за кроком все вперед і вперед. І тоді доля нагороджує їх сторицею і відкриває перед ними всі таємниці дійсно прекрасного і ніким не перевершеного мистецтва».

Білокур Катерина Василівна «Автопортрет» (1950)

«Колгоспне поле» (1948—1949)

Пам'ятник у Богданівці

Джерело: Високий замок online

Опубліковано в Цікаво
Сторінка 2 із 2