Відбулось офіційне відкриття бібліотеки Вольфа і першого в Україні віртуального музею класичної музики у рамках симпозіуму «Ex umbra in solem». Заходи відбулись у Центрі Митрополита Андрея Шептицького УКУ на вул. Козельницькій, 4. 

Опубліковано в Музика

26 жовтня у Львівському історичному музеї (м. Львів, пл. Ринок, 6, третій поверх) відбулося відкриття виставки «Апостол душпастирства мігрантів». Експозиція присвячена вшануванню пам'яті координатора для українців Італії, секретаря Пасторально-міграційного відділу Української Греко-Католицької Церкви ‒ отця Василя Поточняка (1974 - 2015 рр.).

Опубліковано в Колонка подій

У Львіві відзначили 100-річчя із дня заснування Союзу українок та День союзянки. З цієї нагоди учасники святкування пройшли урочистою ходою центральними вулицями Львова, де опісля біля фігури Матері Божої прочитали молитву, а також декларацію "Жінки проти війни".

1 жовтня, Львів відзначення 100-річчя із дня заснування Союзу українок та День союзянки"Сьогодні наша така гарна урочиста хода по місту під звуки оркестру була не просто прогулянкою, а даниною шани та подяки усім тим, хто за нами. Із самого початку всі ці жіночі організації ставили своєю метою створення української держави і все, що було зроблено ними – економічні, культурно-освітні програми були спрямовані на те, щоб влитися ще й в політичній процес, бо це була боротьба за державу. Довоєнний союз Українок – це одна з найбільших жіночих організацій в Європі. І тому не дивно, що на початку 90-х років група жінок у Львові і по різних містечках Галичини почали відновлювати діяльність Союзу Українок. Ваша присутність і ваша робота – це ознака того, що ви втримали на своїх плечах традицію українського жіночого руху. Ще багато справ чекають вас попереду, бо я знаю, що ви свідомі того, що на вас лежить велика відповідальність, тисячі тих жінок, які витворили жіночий український рух", - зазначила голова Львівського обласного відділу Союзу Українок Зоряна Білик.

"Хочу подякувати вам за те, що 100 років тому українські жінки не залишились осторонь, а об'єднавшись стали у боротьбі за українську державність. Дякую вам за те, що були надійною опорою, плечем підтримки для чоловіків, які боронили незалежність українського народу, а дуже часто і самі героїчно переносили великі випробування. Шана Вам за те, що ростите справжніх українців, героїв, які захищають рідну землю за тисячі кілометрів від Львова. Ви заплатили за це велику ціну. Бажаю Вам плідної праці одним серцем, одними устами на благо нашої милої, рідної, квітучої України", - привітав із визначною датою присутніх голова Львівської ОДА Олег Синютка.

Нагадаємо:

У 1917 р. "Жіноча громада" дістає назву "Союз українок" з осідком у Львові. Впродовж наступних років організація структуризувалась і розрозталась, і налічувала понад 60 філій. У1921 році відбувся установчий з'їзд і прийнятий Статут. .

Діяльність Союзу Українок двічі забороняли. Вперше - 17 лютого 1929 р. за збір коштів на підтримку Комітету допомоги політичним в'язням. Тоді організацію звинуватили у політичній діяльності, непередбаченій їхнім статутом. Вдруге ця заборона була оголошена 5 травня 1938 р., коли польською владою було опечатано приміщення головної управи, приводом до чого стала участь Союзу українок у роботі Контактного комітету. Союз Українок, утім, пережив польську владу на Галичині, його ліквідували "перші совіти" у 1939 році.

Діяльність Союзу Українок відновили у 1989 році у Львові, а в 1991 утворилася Всеукраїнська організація Союзу Українок.

Опубліковано в Колонка подій

100 тонн книг нової української літератури в одному місті, 168 видавництв, 890 заходів... вражаюча статистика XXIV Форуму видавців, який завершив свою роботу 17 вересня 2017 року у Львові.

Саме до відкриття Форуму ці 168 видавництва підготували кілька тисяч назв нових книг. Як свідчить статистика Форуму, який від 1994 року очолює ініціатор його створення — президент Форуму Олександра Коваль, видавництва привезли до Львова понад 100 тонн книжок.
Серед 890 літературних, мистецьких, освітніх та соціальних заходів мені, журналістові, письменнику і науковцеві, вдалося потрапити аж на 20. Про деякі з них прагну розповісти устами вагомих дійових осіб Форуму.

Опубліковано в Література

14-го вересня у Львівському національному академічному театрі опери та балету імені Соломії Крушельницької відбулася церемонія нагородження «Найкраща книга форуму – 2017».

Переможці в номінаціях:

1.      У номінації Класична українська література перемогла книжка Івана Франка “Мойсей”, “Видавництво Львівського національного університету імені Івана Франка”

2.       У номінації Сучасна українська проза перемогла книжка Сергія Жадана “Інтернат”, видавництво “Meridian Czernowitz”

3.       У номінації Сучасна українська поезія перемогла книжка “Антологія української поезії XX століття: від Тичини до Жадана” (упорядник Іван Малкович), видавництво “А-ба-ба-га-ла-ма-га”

4.       У номінації Класична зарубіжна література перемогла книжка Мацуо Басьо  “Поезії”, видавництво “Веселка”)

5.      У номінації Сучасна зарубіжна література перемогла книжка Хорхе Луїса Борхеса “Книга вигаданих істот”, “Видавництво Старого Лева”

6.    У номінації Місто-Харків перемогла книжка Максима Розенфельда “Фасади. Харків”, видавництво “АССА”

7. Особливу відзнаку Харківського журі отримує книжка Підлужної Алли “Код Володимира Дахна”, видавництво “АВІАЗ”.

8.      У номінації Література для дітей віком від 0 до 9 перемогла книжка Оксани Були “Зубр шукає гніздо”, “Видавництво Старого Лева”

9.    У номінації Література для дітей віком від 10 до 12 перемогла книжка Ульфа Старка “Маленька книжка про любов”, “Видавництво Старого Лева”

10.  У номінації Підліткова література перемогла книжка Яни Подосєльнік. Глосарій моди. Ілюстрації одягу українських дизайнерів, видавництво “Artbooks”

11.      У номінації Біографія перемогла книжка Леоніда Ушкалова. Ловитва невловного птаха: життя Григорія Сковороди, видавництво “Дух і літера”

12. У номінації Історія перемогла книжка Оксани Кісь. Українські жінки у горнилі модернізації, видавництво “Клуб Сімейного Дозвілля”

13.  У номінації Місто-Київ перемогла книжка Владислава Гриневича “Бабин Яр. Історія і пам’ять”, видавництво “Дух і літера”

14.   Особливу відзнаку Київського журі отримує книжка Тараса Лозинського “Рушники Наддніпрянської України”, видавництво “Майстер книг”

15.     У номінації Український non-fiction перемогла книжка Тимура Ворони “Стартап на мільйон. Як українці заробляють на технологіях”, видавництво “Vivat”

16.       У номінації Перекладений non-fiction перемогла книжка Христі Фріланд “Плутократи. Епоха нових багатих і занепад старої системи”, видавництво “Наш формат”

18. У номінації Навчальна, довідкова, професійна література перемогла книжка Альберто Каїро “Функціональне мистецтво: вступ до інфографіки та візуалізації”, “Видавництво УКУ”

19. У номінації Візуальна книга переміг графічний роман Івана Франка, Міхая Тимошенка, Кирила Горішного “Герой поневолі”, видавництво “Леополь”

20. У номінації Місто-Львів перемогла книжка Катажини Котинської “Львів: перечитування міста”, “Видавництво Старого Лева”

21. Особливу відзнаку Львівського журі отримує книжка Ярини Винницької “Наречена”, видавництво “Terra Incognita”.

Цього року журі вирішило не присуджувати Гран-прі Форуму видавців.

Нагадаємо, найбільший книжковий і літературний захід Центрально-Східної Європи учора, 13-го вересня, відчинив двері для своїх відвідувачів. За 5 днів можна відвідати понад 1000 культурних та освітніх заходів.«Фокусна тема 24-го форуму – Точка творення. Форум видавців у Львові від самого початку був місцем, де творилося щось нове: книги і видавці, тексти і автори, цінності й сенси. Зараз світ дуже змінився, і ми разом спробуємо зрозуміти час, в якому живемо, щоб стати точкою творення для світу майбутнього», – зазначає президент ГО «Форум видавців» Олександра Коваль.
Опубліковано в Література

У Національному музеї ім. Андрея Шептицького у Львові представлені твори видатних українських художників-еміґрантів ХХ ст. Ця мистецька подія проходить під гаслом — «Українські митці діаспори» і завершує низку урочистостей в Україні, присвячених 50-літтю Світового конґресу українців (СКУ).

Від початку свого існування Національний музей у Львові був орієнтований на створення колекції новітнього мистецтва. Ще 1933-го відбулася перша виставка, яка презентувала творчість українських митців «паризької групи». «Тоді Національний музей придбав до колекції їхні твори і вони стали однією зі складових частин великої збірки музею у Львові, — розповіла Оксана Біла, заступник генерального директора з наукової роботи Національного музею імені Андрея Шептицького. — Але так склалося, що 1952 року, з огляду на суспільно-політичні події, ці твори були вилучені, перевезені до приміщення сучасної Бібліотеки ім. В.Стефаника, де злочинно нищилися під гаслом творів, які мали національний характер».

«Паризька група» — перша хвиля еміґрації українських художників пройшла на початку ХХ ст., тоді до Парижа, — центру модерного європейського мистецтва — потрапили Олександр Архипенко, Микола Глущенко, Олекса Грищенко, Михайло Андрієнко-Нечитайло й інші. Вже на початку 1930-х там сформувалася численна група (понад 30) митців-еміґрантів, серед котрих були й воїни Української галицької армії Григорій Крук та інші.

У 1920-1940 рр. відбулися ще дві великі хвилі еміґрації українських митців. Так виникли осередки української культури у Празі. 1921-го у тодішній Чехо-Словаччині був заснований Український вільний університет, Український педагогічний інститут ім. М. Драгоманова та інші. До створення мистецьких осередків у Польщі долучилися українці Богдан Лепкий та Петро Мегик. Серед митців того часу, чиї твори представлено на виставці — Петро Андрусів. Третя, найбільша хвиля еміґрації почалася після 1939 року. Серед тогочасних митців були Ніл Хасевич, Михайло Черешньовський, Мирон Левицький та інші. Чимало було тих, хто боролися за незалежність України у лавах вояків УПА чи вступили до Української дивізії. У 1950-х рр. потужні мистецькі угруповання сформувались у США й Канаді. Найбільшими з них були Об’єднання митців-українців Америки в Нью-Йорку та Спілка українських образотворчих митців у Торонто.

Експозицію виставки «Українські митці діаспори» формують два розділи: перший репрезентує твори, що здебільшого надійшли до музею впродовж 1990-х і в 2010-х рр.; другий — роботи з колекції Галини Горюн-Левицької (Канада).

 
 

Анна Кісіль, голова Ради з питань культури СКУ, презентуючи виставку, розповіла про те, як створювалася колекція Галини Горюн-Левицької, з котрою була особисто знайома. «Кожна картина, яку п. Галина купувала для своєї колекції, мусила їй сподобалася. Вона за власноруч зароблені гроші купувала навіть картини свого чоловіка, Мирона Левицького, одного з найвидатніших художників Канади, у шлюбі з котрим прожила понад чверть століття. І хоча розлучатися з творами, які, за її ж словами, «не виходили за межі дому» їй було важко морально, як вона сама говорила «вдома — пусті стіни», але, передавши у дар колекцію, п. Галина здійснила мрію свого чоловіка — повернутися у своє рідне місто. Тепер його картини — вдома». Збірка Галини Горюн-Левицької складає 119 творів малярства та графіки українських митців діаспори. Серед них — роботи Михайла Мороза, Володимира Баляса, Якова Гніздовського, Едварда й Юрія Козаків, Василя Хмелюка й інших, а також цінний архів, пов’язаний із творчістю Мирона Левицького, учня Мистецької школи Олекси Новаківського. Ця колекція є вагомим дарунком, який музей отримав від приватної особи — не митця.

«Меценатська діяльність Галини Горюн-Левицької стала прикладом служіння рідному народові, рідній українській культурі. Закликаю всіх, хто має приватні збірки: не тримайте художні твори вдома, передавайте їх у музей. Тут їх зможуть побачити справжні шанувальники, ними захоплюватимуться, на них вчитимуться мистецтву. Кожен із нас у житті має певну місію — одні малюють, інші творять, ще інші співають, але разом ми — велика Україна, яка не закінчується межами України. Ми є в багатьох країнах світу і ми є для того, щоб підтримувати один одного, підтримувати нашу культуру, тому що тільки в єдності наша сила»», — наголосила п. Кісіль.

Колекцію Національного музею ім. Андрея Шептицького в різні роки поповнювали цінні мистецькі твори, передані з-за кордону. Відтак, з 1988 року у Музей було передано згідно з волею художників, колекцію Іванни Нижник-Винників і Юрія Кульчицького (2262 предмети) — твори, архів, бібліотека; архів, бібліотека, начерки, проекти, рисунки Святослава Гординського (передали Лариса і Лада Гординські); мистецька спадщина Олекси Новаківського (52 твори) з колекції Магди та Миколи Мушинки (Словаччина) й інші.

Оксана Нагірна

Джерело: meest-online.com

Опубліковано в Колонка подій

У львівському музеї Олени Кульчицької до 140-річчя художниці відкрили виставку акварелей і живопису із серії «Народний одяг західних областей України». Повідомляє zaxid.net

 

 

Випускниця Віденської академії мистецтв Олена Кульчицька близько 50 років ходила селами Західної України, трохи їздила, трохи пішки ‒ усе задля того, аби задокументувати народний одяг, який зникав на очах. Так з'явилося понад 400 акварелей цієї серії.

«Їй казали, що десь там є народний одяг. І вона збиралася, а тоді ж не було легко, бо комунікації не були такі легкі, але вона збиралася, замальовувала. Але що дуже важливо, що Олена Кульчицька не малювала цей одяг, це ж не є музейна колекція, вона малювала з людей, які цей одяг носили», ‒ розповідає Любов Кость, завідувачка музею Олени Кульчицької.

Тому у цій колекції маємо ще й портрети українців, які жили 100 років тому. Навіть обряди можна вивчати за цими творами.

Олена Кульчицька до найдрібніших деталей задокументувала строї мешканців Поділля, Бойківщини, Опілля, Гуцульщини, Волині. Важливими є свідчення про одяг українців із Лемківщини та околиць Перемишля.

Акварелі Олени Кульчицької вельми вартісні з мистецького боку, бо їх створила класик, але важливі й з погляду документального, історичного. Бо деякі намальовані елементи строю уже втрачено.

«Багато з цих елементів строю вже відійшли, ми вже не можемо нині відтворити, тому що немає експонатів в музеях. Якщо є окремі, то немає цілого ансамблю, а тут, у творах Олени Кульчицької, якраз і науковці, і художники мають можливість побачити той образ, як в цілому виглядав той традиційний одяг», ‒ коментує доктор мистецтвознавства, професор Олена Никорак.

Вперше повна збірка цієї серії буде опублікована у книзі, яку видадуть до 140-річчя художниці.

Опубліковано в Колонка подій

На 97-му році життя відійшов у вічність видатний українець, поет Володимир Ковалик. 

Володимир Ковалик народився 10 квітня 1921 року в Чикаго (США) у родині емігрантів із Закарпаття. Він відомий як двомовний поет, член Національної спілки письменників України, Всеукраїнської асоціації письменників, Міжнародної спілки поетів Америки, Міжнародної асоціації письменників баталістів мариністів, Герой Козацтва України, лауреат літературно-мистецьких премій "Літературний Львів", "Золоте перо Америки" та Мирона Утриска, Почесний академік Міжнародної академії літератури та журналістики та багато іншого.

Володимир Ковалик – автор 18 збірок поезій виданих українською та англійською мовами.

Як повідомила донька Володимира Ковалика, його тіло готують для перельоту до Львова. Орієнтовно приліт літака з тілом поета очікують наступного тижня, у п’ятницю, 15 вересня. Цього ж дня ввечері має відбутися парастас у селі Підгірному біля Львова.

У суботу, 16 вересня, відбудеться похорон на сільському цвинтарі. Поховають Володимира Ковалика поруч із могилою його дружини Емілії.

Як повідомила Марія Климчак, панахида за поетом відбудеться сьогодні, 8 вересня, о 19:00 за адресою: Веnson Family Funeral Home, 3224 w. Montrose Ave. Chicago, IL 60618.

"Ховатимуть в Україні! Вічная пам'ять!
У Чикаго зупинився перепочити, не стало сил лелеці долетіти до рідної землі, але ж і американська не була мачухою...Ще донедавна приходив до музею, а коли не міг, присилав онуку Мар'яну, щоб послухала і переказала все , що було. Ми мали щастя спілкуватися з паном Володимиром упродовж багатьох років і перші інтерв'ю про нього писалися після наших розмов... він дарував мені свої книжки і завжди з охотою виступав по радіо. Багато з нас пригадує його лірико-драматичну сповідь про коляду під чужим сибірських небом на вечорі в музеї . Тоді ми вперше почули розповідь про пережите у Гулазі від Володимира Ковалика, народженого в Чикаго в 1921 році в родині емігрантів. Він змалку любив писати вірші, ходив до американської школи. У підлітковому віці мати повезла хлопця в Україну до бабусі з дідусем, щоб він там навчився добре української мови. То було в 1936 ..Проте всі плани зруйнувала війна. Володимир іде в повстанську армію, попав в облаву і у лабети садистів-енкаведистів, де і зазнав нелюдських катувань, а далі каторга - 20 років - в концтаборах Мордовії. В'язень Гулагу 5 років зі свого 20-річного ув'язнення, відбував разом з Патріархом Йосифом Сліпим. І саме про один з тих далеких різдвяних вечорів з Йосифом Сліпим, єпископом Чернецьким, композитором Йосифом Барвінським та іншими пан Ковалик розповів присутнім у музеї . А потім ще й зачитав власного вірша «Різдво за гратами-
Рождество! Свят-вечір, друже.
Нині в нас з тобою -
Коляду заколядуєм
тихо між собою.
Крадькома, щоб не почули
нехристи прокляті,
бо, як вчують, запроторять
в карцерюгу кляті...
Після завершення терміну ув'язнення пан Ковалик, громадянин Америки, отримав тільки у 1991 році американський паспорт і повернувся до Чикаго. А про свої буремні роки в мордовських таборах він розповів згодом в своїх книгах.Там втратив руку...
Дякую панові Володимирові, що на мій дзвінок, погодився минулої осені прийняти Живе телебачення і спогади про Йосипа Сліпого увійшли до фільму про Патріарха...Хвилювався дуже, - казала дочка Оля Гриців, яка опікувалася разом з своїм чоловіком Ігорем, татом до останнього дня його життя...
Але і чекав на гостей журналістів, любив спілкуватися. -Володимир КОВАЛИК — сучасний американський і український письменник. Автор поетичних збірок «Під небом Чикаго», «Славте Америку» — англійською мовою; «Щем пройдених доріг», «Не зречуся ніколи», «Голгофа Митрополита Йосифа Сліпого», «Що болем залягло у серці» .- українською мовою .Його душа в дорозі до зустрічі з коханою дружиною Емілією, яку американський українець зустрів в Сибіру, таку ж віддану як і він, Україні! Він писав вірші і прозу двома мовами, обидві рідні як і земля, лише там рідніша, бо там дружина...Приносимо наші щирі співчуття родині Olga Grytsiv, Mariana Grytsiv, Igor Grytsiv, Тарасові Гриців...Вічная пам'ять поетові, Героєві, батькові! Поруч з Вами дорогий пане Володимире еміграцію переживалося набагато легше, бо увесь тягар ви взяли на себе. Ми молимося за Вашу чисту і світлу душу!", - йдеться в повідомленні.

Ось що розповідав про себе Володимир Ковалик: "Народився 1921 року в родині українських емігрантів у місті Чикаго. Закінчив початкову школу. Писав вірші і мав успіх: їх друкували американські часописи. А далі мама стурбувалася, що син має неодмінно знати мову батьків. І ось одного дня вона привезла мене до своїх батьків, добрих господарів, у село Дроздовичі, на той час на Перемишльській землі. Привезла, аби я вивчив материнську мову і почав писати вірші не лише англійською, а й українською. Ось тут, на своїй другій рідній Батьківщині, і довелося сповна випити людського горя та болю.

Швидко скінчилося щасливе дитинство у заможних батьків у Чикаго... Після романтичної юности в родині багатого діда та після п’яти років боїв в Українській Повстанській Армії потрапив у лабети садистів-енкаведистів, де і зазнав нелюдських катувань.

Із двадцяти років каторги в концтаборах Мордовії п’ять — провів з людиною-легендою Йосифом Сліпим. Частенько Митрополит виходив із задушливого барака ковтнути свіжого повітря, тому що в помешканні постійно кис сморід, як у стайні. Він крокував до дозволеного місця для прогулянок. Ніби зараз перед очима дерев’яна вежа, діючий годинник з дерев’яним механізмом — пам’ятка якогось військовополоненого німця-генерала. Це був єдиний показник часу, який зухвало відлічував терміни тисячам знедолених. Митрополит любив повторювати: «Час — це необмежена проминальність». Та частіше Владика нікуди не виходив. Постійно молився у своїй тюремній келії. Частенько свою пайку віддавав голодним, а сам лишався без їжі. Час від часу я пригадував слова Митрополита, що людині необхідна віра. Віра робить людину розумнішою.

Мушу сказати, що Йосиф Сліпий інколи, дуже рідко, любив пожартувати. Якось я приніс вірша, написаного для його величности. Митрополит вислухав. Був у доброму гуморі і запитав: «А де друкувати будете?» Жартома чи всерйоз я відповів, що у Львові.

Та наші дороги з Йосифом Сліпим розійшлися. Лише пізніше мені стало відомо, що Патріарха вивезли з «Дубровлага». А свого вірша «Живе в серцях» світлій пам’яті Патріарха я зміг надрукувати лише восени 1992 року...

У 1967 році я забираю свою дружину Мілю, десятирічну донечку Олю та шестирічного Ярослава і переїжджаю із заслання до Львова, де немає нічогісінько, лише довгий віз невиправних болячок. Навіть прописки і права на неї. Тимчасово прилаштувалися у сестри дружини у Львові. А вже згодом — світ не без добрих людей — почали будувати дім у селі Підгірне під Львовом.

У свою власну двоповерхову оселю я переходив, коли вперше на повний голос в ефірі Українського радіо зазвучали слова Василя Симоненка:

Можна все на світі
Вибирати, сину.
Вибрати не можна
Тільки Батьківщину.

Ми із сином на початку 80-х років поїхали до Москви. Холодна і непривітна осінь і такі ж люди нас зустріли там. Певно, синові знову інтуїція підказала не показувати підтвердження, що він, справді, громадянин США. Лише у 1991 році Американське консульство у Києві зустріло нас дуже привітно. І вже за два тижні у моєму помешканні у Підгірному пролунав телефонний дзвінок: можу отримати паспорт громадянина США. На митній службі кілька разів перепитували, до кого я їду і хто мене там чекає. Плакала дружина, не знаючи, що чекає мене в Америці.

Певна річ, треба було пройти через усі американські перепони, але вони не порівнянні з «радянськими». Чикаго зцілює всі рани і дарує душевний спокій.

За рік я повернувся в Україну вже визнаним американським письменником. Зі всіма документами. То була найщасливіша зустріч із дружиною і дітьми. До ранку ми будували плани на майбутнє там, за океаном. Особливо засипали запитаннями діти.

Згодом діти побачили й відкрили для себе Америку. Нині живуть там. А ось дружині Мілі не судилося. Тепер щороку, навесні, мов той лелека, я прилітаю в Україну, щоб навідати свою другу Батьківщину і поклонитися могилі, де у вічному спочинку моя єдина Любов"...



Друже, спочивай з миром! Світла тобі память!
З шаною, Іван

Опубліковано в Видатні українці

У Львові впродовж трьох днів (27-29 серпня) тривало відзначення 50-річчя Світового Конгресу Українців.

Опубліковано в Колонка подій

29 серпня, у Львові, у Музеї народної архітектури та побуту «Шевченківський гай» ім. Кл. Шептицького, у межах святкування 50-ліття Світового Конгресу Українців «Дні української діаспори у Львові» відбулася символічна акція «Українці разом – майбутнє за нами». 

Представники українських діаспор з усього світу сьогодні пов’язали ентральне дерево у саду стрічки-прапори 53 країн. Відтак центральне дерево у саду радісно замайоріло барвами єднання навколо великої спільної мети: «Сильна і непереможна Україна».

«Цей сад є особливим для нас, адже ми завжди говоримо, що українська діаспора є частиною українського народу. Також, оскільки до Конгресу входить вже 53 країни, тут потрібно висадити ще 13 дерев», - підкреслив президент Світового Конгресу Українців Євген Чолій .

 

 

 

 

На думку ж організаторів, така акція допоможе згуртувати українців з усього світу. А плоди дерев – це результати кропіткої співпраці. 

«У 2008 році у Шевченківському гаю ми вирішили посадити «Сад Світового Українства», який є єдиним у світі за участі українців з 40 країн світу. Тепер українці з кожної країни мають своє дерево, - розповіла Директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв'язків з діаспорою НУ «Львівська політехніка» Ірина Ключковська. - Сад має символічне значення. Він символізує духовну закоріненість українця в рідну землю. Вже з’явилися перші плоди. Це також символічно, адже врожаї української діаспори для України є надзвичайно багатими, оскільки їхній духовний вимір є неоціненним. На центральному місці ми висадили дерево Світового Конгресу Українців».

«Якщо у Шевченка є «Садок вишневий коло хати», у японців, приміром, є сад сакури, то у нашому Музеї тепер є унікальний, єдиний у світі, яблуневий Сад світового українства…» - зазначив сьогодні директор скансена Роман Назаровець 

Загалом сад налічує 40 дерев. Перше дерево, яке дало плоди, - яблуня українців Естонії.

Опубліковано в Україна
Сторінка 11 із 14
FB